Прозаїк, есеїст і журналіст Олег Криштопа народився 12 жовтня 1978 року в Івано-Франківську. Працював журналістом у місцевих виданнях, на радіо, телебаченні, брав участь у різноманітних інтернет-проектах. Він один з авторів проекту журналістських розслідувань «Закрита зона» та телепроекту «Машина часу». За час «тихої» літературної кар’єри видав кілька книжок художньої прози, репортажистики та публіцистики.

 

– Олеже, головний герой твого роману «Жах на вулиці в’язнів», який щойно вийшов, – столичний журналіст, який приїхав у провінційне містечко. Чи ототожнюєш його з собою?

Найперше, столичний журналіст — не зовсім головний герой. Він радше оповідач. Очевидець і збирач інформації. Те, що він побачив у провінції, – жах виключно для нього. Місцеві люди, які живуть у такому щодня, звикли і просто не бачать іншої перспективи. З собою я ототожнюю усіх персонажів. Цього, мабуть, найменше. Власне, він з’явився останнім. Роман було написано наприкінці 2002-го — початку 2003-го років. Я тоді жив і працював журналістом в Івано-Франківську. Восени 2002-го став свідком і якоюсь мірою учасником виборчої кампанії. То були вибори до Верховної Ради за змішаною системою. Десь місяць чи два я працював у штабі “Нашої України”, потім зрозумів, що така робота — не моє. У різних штабах кандидатів працювало чимало знайомих. Весь той досвід, помножений на щоденну роботу в маленькій газеті, я по “гарячих слідах” і записав. Уже нещодавно, коли зайшлося про видання роману книжкою (раніше він публікувався лише в журнальному варіанті), я трохи переробив той юнацький загалом текст, тоді і з’явився герой-столичний журналіст, який потрібен для дистанціювання від безпробудного пияцтва як забуття, одних і тих же коротких маршрутів, дрібних почуттів і т.д.

– Наскільки серйозно має ставитись читач до описаних у книзі подій?

Це вже від читача залежить. Особисто я б не надто переймався. Гумору там мало, але навмисна гіпертрофація на межі з фантастикою і спеціальна схематичність деяких персонажів трохи послаблюють жах. Принаймні, мені так здається. Але в кожного читача свій досвід. Тому передбачити результат співпраці автора з читачем важко. Наприклад, Ґьоте, пишучи “Страждання молодого Вертера”, навряд чи передбачав, що ця книжка викличе хвилю самогубств. Просто час був такий. Гіпертрофований. Сьогодні, у час війни, історія про вибори у провінції і життя журналістів там навряд чи аж так когось зможе вразити. Врешті, реального жаху там не так багато. Більше сугестії, темної сторони людського серця.

 

– Чи може ця книга змінити якісь погляди, розуміння «схеми» роботи системи у передвиборчий час (адже описані події також відбуваються у цей період)?

У 2002-му для мене найбільшим відкриттям під час роботи на виборах були якраз не схеми. А те, що кандидати — звичайні люди. З людськими слабкостями, особистим життям. Оце мене найбільше вразило. Власне, одного із героїв роману, якого потім уб’ють… – ой, про це, може, не варто казати, щоб не спойлити… Словом, одного і навіть не одного героя уб’ють. Але про схеми. Сьогодні для читача вже не секрет, як саме відбуваються вибори. Кулуарні перемовини, підкуп виборців і ЗМІ, робота з виборчими комісіями тощо. Все це описується в статтях і не є предметом художнього аналізу. Роман — це більше про людські душі. Вибори — лише тло. Форма, в якій все стає напруженішим і відчутнішим. Я ще тоді зловив себе на думці, що під час виборів з’являється щось на зразок спортивного азарту. Гравці і вболівальники почуваються як під час напруженого футбольного матчу. Хтось програє вкладені гроші, хтось ризикує отримати травму, фізичну або й моральну, для когось це може завершитися фатально. Але лунає фінальний свисток, переможена команда намагається подати протест, який, звісно, у 9 з 10 випадків відхилять, а потім все забувається. До наступних виборів, поки за допомогою маніпулятивних технологій команди учасників знов не втягнуть виборців у співпереживання-баталії за допомогою думки, що це останній бій. За Україну, за справедливість тощо.

 

– Які найважливіші зміни у суспільстві сталися між тим, коли книга була написана і видана?

Два Майдани і війна, як не як. На провінцію, втім, мені здається, це значно менше вплинуло. Хоча… От нещодавно був по роботі в одному Богом забутому селі на Полтавщині. Березова Лука називається. Дороги від найближчого райцентру практично нема. Потрібен танк, бо навіть на позашляховику швидкість пересування не більше 20 км за годину. Село відрізняється від сусідніх тільки тим, що у ньому в різний час народилося двоє відомих українських військових діячів. Петро Дяченко — командир полку Чорних Запорожців армії УНР і дивізії УНА в 45-му. Та Микола Савченко, який в УПА очолював сотню “Східняки”. Ще кілька років тому ні про який громадянський рух знизу там і не чутно було. А зараз з’явилася група людей, яка, крім того, що цікавиться історією, почала чекати звітів від сільської влади про використання бюджетних грошей, дбати про майбутнє свого села. Такі історії дають надію, що все змінюється і ці зміни на добре.

 

– В описаному місті легко вгадується Івано-Франківськ, хоча не називається. Чому це місто та чи є його образ узагальнюючим для всіх провінційних міст України?

Справді вгадується? І в тому, що містечко на горі? І у великому заводі з трубою — єдиному на все місто? Та ні, коли я писав роман, про Франківськ думав найменше. Усі містечка Західної України чимось схожі. Як сказав мені один художник, дід якого у 37-му з Сибіру втік від репресій і у 39-му потрапив у Станіславів — тоді той вперше побачив місто, збудоване як місто людьми, які знали, як міста будуються. Якщо тобі відчувається у тому вигаданому місті Франківськ — що ж, нехай буде так. Мабуть, попри все, Франківськ так засів у мене, що вилазив навіть там, де я цього не хотів. Врешті, це природно. Франківськ — місто, в якому я народився і виріс, місто, яке я знаю найкраще (попри 11 років життя у Києві його так ще і не вивчив). Хоча деякі персонажі з роману були б органічнішими якраз десь у реаліях Слов’янська чи Краматорська. Ну, але робота психіки під час літературної творчості — це все-таки таємниця, і це чудово. Тож най буде все, як є.

 

Кому, в першу чергу, ти би порекомендував прочитати свій роман?

Дивне питання… Тим, хто займається політикою у провінції? Молодим журналістам, які ще не встигли наростити панцир нездорового цинізму і не загрузнути в джинсі? Працівникам фабрик і заводів? Всім, хто ще читає белетристику? Я взагалі скромний і не рекомендую свої книжки — тільки чужі.

 

На Форумі видавців у Львові буде презентовано ще дві книги, до яких ти причетний. Що це за видання?

“Причетний” – це так гучно звучить. Щось на межі між вічністю і кримінальним кодексом. Справді, у світ вийшло ще два видання, де на обкладинці і моє ім’я. В обидвох випадках — поміж інших. Ще у липні вийшла друком “Україна. Загартована болем” від видавництва «Клуб сімейного дозвілля» у співавторстві з Андрієм Охрімовичем. Це олітературнені сценарії історичної програми “Машина часу”, яку я зараз веду на «5 каналі», а раніше вів Охрімович. Андрій — письменник і журналіст, який зараз реабілітується після важкої хвороби (інсульт). До речі, якщо хтось захоче допомогти Андрію, ось реквізити рахунку: Приватбанк, номер рахунку 29244825509100, МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570
Номер картки “ПриватБанку” — 5168755369791138. Отримувач: Глібчук Уляна Мирославівна (дружина Андрія).

У книжці зібрана публіцистика про історію України від Русі до наших днів. Тут і про переписування історії в Московії (Росії), і порівняння ДНР-ЛНР з більшовицькою ДКР, і про російсько-українські війни 1917-1921-го. І про козаччину, і про Голодомор, і про Андрея Шептицького.

Інша книжка, де я співавтор і упорядник, теж має вийти у «Клубі сімейного дозвілля». Назва – “Неоголошена війна”. Це хронологія війни з аналітикою, репортажами з лінії фронту та інтерв’ю. Крім мене, серед авторів — Ольга Калиновська, Дарина Феденко, Валентин Трохимчук і Євген Назаренко. Ця книжка має з’явитися якраз на Форум видавців.

 

Спілкувався Василь КАРП’ЮК