12 січня в Україні відзначали День українського політв’язня. Якщо раніше можна було сподіватися, що цей термін стосуватиметься тільки радянських часів, то тепер все більше переконуємося, що, на жаль, він буде актуальний, допоки живе людство.

Про життя колись і тепер «Галицький кореспондент» розмовляв з українським політв’язнем Олексою Різниковим.

 

Була свідомість не національна, а звичайна

Пан Олекса родом з Донеччини, з села Різниківка. У селі, за його словами, «живуть Різники або Різникови – прізвище і так, і так варіюється». У паспорті пана Олекси записано «Різників» по-українському, а по-російському – «Резников». Так само його кликали в тюрмі: «Заключённый Резников, с вещами на выход!»

Сім’ю Різників розкуркулили у 1928-1929 роках. Правда, цю інформацію батьки довгий час приховували від Олекси, бо не хотіли, як вони казали, «ще більше настроювати його проти влади».

Пану Олексі у пам’яті назавжди закарбувалася розмова з рідним дядьком Дем’яном, який часто розповідав, як у 1918-му чи 1919-му в село прийшли гайдамаки, скликали сход і кажуть: «Хто до нас хоче йти, давайте записуйтесь, ми вас побриємо, буде оселедець у вас на голові». «І дядько тоді записався, – пригадує чоловік. – Батько тоді неохоче про це розказував, а мати казала, що Дем’ян прийшов додому і каже: «Тату, я в гайдамаки вже записався». Тато це як почув: «Ти що, здурів? Як так? Іди!» Загнав його у підвал, зачинив там, поки ті гайдамаки не вийшли з села. Йому голову побрили, то він, може, з тиждень ховався, щоб не бачили, що він бритий.

«А пізніше заходять більшовики, зібрали сход і всіх чоловіків, які були, забрали з собою, – продовжує пан Олекса. – Вони не просили: хто хоче, йдіть з нами. Вони силоміць забрали всіх, і пішли хлопці, і воювали за більшовиків – така в них була тактика. А ми, українці, так м’якенько, ніжно: «Хто хоче, хто хоче, то йдіть воюйте». Як от в пісні:

«А хто піде з нами – буде славу мати!

Ми йдем за Вкраїну воювати!»

А якби ми були всіх юнаків мобілізували тоді, то в нас була б армія, в нас була б сила. Зашкодила м’якотілість українська… А яку б ми мали тепер державу! Українцям шкодить їхня м’якотілість».

Пан Олекса народився в сім’ї, де говорили українською. Свідомості національної, як зазначає співрозмовник, у родині не було, була звичайна свідомість. «От що мене завжди дивувало –  мати чітко розрізняла: жиди, кацапи. «Ну, це ж кацапка! Та ти що, кацапки – не хазяйки, кацапку не бери, не женись на кацапці, ти що?» – казала вона. Ні ненависті, ні зневаги не було у мами до них, просто якесь чітке розрізнення – то ми, а то вони. Але й такої гордості за свій народ, яку мають поляки, литовці чи латиші, яку ми хочемо зараз виховати в наших людей, у батьків не було. Вважаю, що це через брак, нестачу або й відсутність національного виховання», – міркує Олекса Різників.

Ще юнаком він почав писати вірші. «Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому – написати твір зі словами: ліс, партизани, облава, фашисти, стрілянина, бій, перемога… Я взяв і чомусь написав його віршами. Здав зошит. На другий день вчителька, бачу, бере з купки мій зошит і каже: «Діти, у нас у класі є поет!» Та й зачитує вголос. З того дня і почали мене обзивати поетом», – пригадує пан Олекса.

 

Арешти, іще арешт

Влітку 1958 року разом із групою літстудійців Олекса Різників складає у Первомайську текст листівки, скерованої проти диктатури партії, що починалася словами: «Дорогие друзья и товарищи! К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей…»

У кінці листівки було кілька гасел і закликів, як от: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой фашистскую диктатуру партии! Долой атеистическую пропаганду!» І стояв підпис: «Союз борьбы за освобождение народа».

Листівку Олекса поширив 7 і 8 листопада у Кіровограді, а його товариш – в Одесі. Через рік, 1 жовтня, Олексу Різниченка, на той час моряка, заарештували в Одесі. Трибунал Одеського військового округу засудив обох співавторів акції і відміряв їм по півтора року у в’язниці суворого режиму.

Рік перебування в Мордовських таборах, де Олекса побачив сотні полонених воїнів УПА, де він познайомився з творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Олександра Олеся, зміцнив його переконання.

«Пригадую, як ми в Мордовії співали. Оце посеред табору 200-300-400 чоловік як стануть, як заспівають пісні української! А голоси могутні, чоловічі, линуть над табором, над тайгою. А ми співаємо пісню «Оксано, Оксано, я тут на чужині без тебе скучаю в далекім краю». Менти кругом бігають, кричать: «Прекратить петь националистические песни!» А ми співаємо нормальні пісні українські. Вони хапають людей і саджають – у БУР (з рос. «барак усиленного режима») на три-чотири доби. Мене якось узяли й дали сім діб, це в Мордовії. Я там посидів – але ж за пісню!» – пригадує Олекса Різників.

У 1971 році почалися арешти по всій Україні. Серед трьох осіб, арештованих в Одесі, був і Олекса Різників. Суд, який відбувся 4-19 травня 1972 року, засудив його на п’ять з половиною років ув’язнення, які поет відбув повністю. Цього разу він перебував у відомому нині таборі №36 у Пермській області, де згодом помер Василь Стус, де створений музей ГУЛАГу.

Важка каторжна праця сильно підірвала здоров’я пана Олекси. У 1974 році існували реальні побоювання, що поет фізично не витримає каторжних мук і не доживе до кінця свого терміну.

На щастя, Олексій Сергійович все пережив і витерпів. Не зламався! І сьогодні активно займається творчою діяльністю, їздить по Україні, зустрічається з друзями-письменниками, з читачами. Зазначає, що йому дуже подобаються творчі вечори в Івано-Франківську, на які приходить багато людей, а головне молодь.

Ірина БАБІЙ