«GrozovSka Band» – свіжий сольний проект співачки і художниці Олени Грозовської. Це, мабуть, найяскравіше українське етно-кабаре.

Музика «GrozovSka Band» – нещадний мікс з джазу, латиноамериканських мотивів, балканських, українських і циганських мелодій. Ця музика повертає любов, знаходить нових друзів, знімає стрес і наповнює щастям. На концертах ноги самі просяться в танець, вороги стають друзями, а почуття спалахують з новою силою.

Поза сценою Олена Грозовська – мистецтвознавець (має дві вищих освіти), фундатор унікальних мистецьких виставок та заходів, а також засновник журналу «Антиквар».

«Галицький кореспондент» поспілкувався з Оленою.

– У мене асоціація з музикою, яку робить «GrozovSka Band» – це українська естрада 60-х років. У чому феномен музики тих часів, тієї естради в Україні, на твою думку?

Ми спеціально не стилізуємо нашу музику, проте, напевно, цей ретроефект з’являється в результаті свідомого небажання бути модними. Час страшно прискорився. Актуальні тенденції застарівають, не встигаючи сформуватись. З іншого боку, існують якісь цикли, які на кожному новому історичному етапі проявляються по-новому.

Нещодавно випадково натрапила на виступ онуки радянського барда Візбора, яка виконувала пісні діда. І була вражена, наскільки весь цей кееспешний позитив співзвучний з хіпстерськими умонастроями. Всі ці «милая моя, солнышко лесное» та «как здорово, что все мы здесь сегодня собрались» – це ж суцільне «мімімі».

Стосовно нашої музики, при всіх історичних алюзіях дуже не хотілося б експлуатувати совкові теми. Тому, зокрема, коли ми знімали кліп на пісню «Аптекар», я використовувала фрагменти німецьких телепередач 60-х років, аби якось розширити контекст і не перетворюватись на «старые песни о главном».

– Власне, мені здається, що українська естрада тих часів якось відрізнялася від решти совкової естради і була ближча до європейської, а потім і її накрила уніфікація. У вас вишукана і стильна музика, ви щось робите для її поширення?

Чесно кажучи, у нас немає планів захоплення глобального ринку. Щодалі більш розвиненою стає музична екосистема, і нам доволі комфортно у своїй ніші.

– Днями ви мали виступ на «Гогольфесті» з новою електронною програмою. Розкажи детальніше про це.

Це спонтанний проект, який переріс в окрему програму. Річ у тому, що наші музиканти, басист Кирило Мачинський і гітарист Костя Бушинський, давно і серйозно займаються електронною музикою. Зокрема, рік тому вони зробили чудовий проект із семплами звуків революційного Майдану: вибухами, криками, стукотом. Це дивовижна за силою емоційного впливу музика. Слухаючи її, знову опиняєшся там, на Груші (вул. Грушевського – ред.).

Останній Костин проект – музика на вірші ірландського поета і драматурга Вільяма Батлера Єйтса. Тобто хлопці – справжні мастодонти електронної музики. Тим більше дивно, що ми досі не задіяли електроніку у нашій групі. Але тепер ситуація змінилася: у нас майже готова нова програма, яка складається з нових і старих пісень у часом вигадливих електронних версіях. На «Гогольфесті» була представлена тільки її частина. Сподіваюсь,  найближчим часом ми остаточно її оформимо і представимо публіці.

– Недавно ви повернулись з концертів в Ізраїлі, перед тим були виступи в Берліні. Що, на твою думку, потрібно нашим артистам, аби бути актуальними там?

Відсутність українських груп на міжнародній сцені – це проблема як менеджменту, так і відсутності загальної культурної політики. Звичайно, тішать окремі вдалі приклади українських «проривів», як-от успіх «Даха Брахи» на закордонних фестивалях, але, на жаль, це радше виняток із правил. Організатори закордонних концертів не хочуть ризикувати і орієнтуються, в першу чергу, на ностальгуючу діаспору, яка воліє бачити знайомі імена. Відповідно, в той же Ізраїль приїжджають нескінченні кобзони, а молода публіка слухає вже зовсім іншу музику.

Я дуже вдячна організаторам днів України в Ізраїлі за запрошення виступити у них. Це був приголомшливий досвід, публіка була чудова. Взагалі, коли усвідомлюєш розмір української громади в Ізраїлі – диву даєшся: чому ми (я маю на увазі Україну, Мінкульт, МЗС) досі не перейнялися організацією регулярних масштабних «івентів» там. Ми ігноруємо величезну кількість людей, пов’язаних з Україною, тих, хто вболіває за Україну. Ми не пропагуємо нашу музику, ми не намагаємося вести такий важливий діалог. У той же час тамтешнім медійним простором безсоромно користується ворожа пропагандистська машина. Все це сумно. І все це треба виправляти.

– Ти маєш пряме відношення до концертного агентства «P.art.com music», яке засвітилось вже багатьма вдалими проектами. Може, ну їх, ті емзееси з недолугими мінкультами, і саме таким формаціям треба робити прориви у великий культурний світ?

Так, звичайно, ми думаємо про це. Але, так чи інакше, вихід на міжнародний рівень неможливий без співпраці з державними інституціями. Мені складно уявити, наприклад, наш концерт в Ізраїлі без координації з українським посольством. Зрештою, волонтери та приватні фірми можуть дублювати або навіть заміняти державні структури, але тоді виникає резонне питання: навіщо нам ця армія чиновників, які отримують офіційну зарплату? Питання не в тому, щоб взяти на себе чиїсь функції, а в тому, щоб спробувати змусити систему працювати на людей.

– Що для тебе є табу в мистецтві і у власній творчості?

Мені здається, є одне базове етичне правило: не заподіюй іншому того, що могло б стати причиною твого страждання. А ось вже ізводи цієї заповіді нескінченно різноманітні і залежні від обставин.

Я не занадто релігійна людина, але мені тут спала на думку християнська формула «впасти в спокусу». Це така форма лестощів самому собі. Коли метою того, що ти робиш, стає задоволення власного его. У будь-яких художніх практиках це неминуча колізія. І тут вже тільки ступінь особистого усвідомлення важливий.

Інше словосполучення в зв’язку з цим пригадується – «втратити береги». Я думаю, це саме про втрату етичних меж, розбухання почуття власної значущості. Ось це, напевно, єдине табу. А решта – теми, художні форми – не важливі і не можуть бути табуйовані жодним чином.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Фото: Francis Mazuet

 

ВСТАВКА:

«Відсутність українських груп на міжнародній сцені – це проблема як менеджменту, так і відсутності загальної культурної політики… Організатори закордонних концертів не хочуть ризикувати і орієнтуються, в першу чергу, на ностальгуючу діаспору, яка воліє бачити знайомі імена».