Ім’я Олеся Гончара стоїть поруч із найвідомішими письменниками української літератури ХХ століття. Його твори — це не лише художні полотна, а й дзеркало епохи, в якій він жив і творив. Проте постать Гончара досі викликає суперечки: ким він був насправді — українським письменником, що намагався прокласти шлях правді, чи митцем, змушеним рахуватися з радянською владою?

Олесь Гончар пройшов фронтами Другої світової війни. Саме цей досвід став основою його знакового роману «Людина і зброя». У ньому він передає атмосферу жорстокої війни, змальовує втрати, страх, біль і водночас — силу людського духу. Це не роман про подвиги, а про тих, хто опинився перед обличчям смерті і намагався зберегти людяність.

Для Гончара війна була не лише історією про битви, а й про моральний вибір. Він піднімав питання відповідальності кожної людини перед суспільством, перед майбутніми поколіннями.

Якщо «Людина і зброя» — це літопис війни, то роман «Собор» — це голос сумління. У ньому Гончар говорить про духовні цінності, про руйнацію — не лише матеріальну, а й моральну. Його герої розмірковують над тим, що робить людину справжньою, що таке байдужість і як вона вбиває культуру. Саме цей твір став одним із найрезонансніших у його творчості, і не дарма радянська влада сприйняла його вороже.

Роман зазнав критики, його намагалися викреслити з літературного процесу, але читачі бачили в ньому більше, ніж просто художній твір. «Собор» залишився як нагадування: втратити можна не лише історичні пам’ятки, а й саму сутність нації.

Гончар не був дисидентом у класичному розумінні. Він отримував державні нагороди, мав авторитет у Спілці письменників, займався офіційною літературною діяльністю. Проте це не означало, що він беззастережно підтримував режим. Він писав про важливе — про відповідальність, мораль, цінності. Його роман «Собор» став викликом радянській системі, а після його публікації на Гончара посипалися звинувачення у націоналізмі.

Пізніше він усвідомлював, що його тексти читають не так, як хотіла б влада, а так, як потрібно було українцям. Він не воював з режимом, але в його рядках звучала правда, яку не завжди могли сказати відкрито.

Творчість Гончара — це літературний і моральний дороговказ. Він змальовував українську землю, людей, їхні трагедії й перемоги. Його романи звучать актуально і зараз, бо порушують вічні питання: про свободу, гідність, любов до рідного краю.

Саме тому сьогодні, у День Народження Гончара, “Галицький кореспондент” зібрав для вас цитати з творчості Олеся Гончара — аби його голос совісті не загубився у часі і продовжував звучати для наступних поколінь.

В окопах, у найтемніші ночі твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне підтримки, на поміч їй прийде у згадках оце залите сонцем місто, де ти залишаєш своїх рідних, майдани й бібліотеки, залишаєш оту вуличку Вільної академії, від самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твій університет, твоя альма-матер!

“Людина і зброя”

«Війна спише», – чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров’ю напише правду про кожного з нас.

“Людина і зброя”

— Що ти говориш! Нічого ти не руйнував, — гамувала його мати.

— Всі ми руйнуємо, — кипів син. — І я, і ти, і він, — мав на увазі на батька. — Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю!

“Собор”

Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!

“Собор”

— Це, сину, тобі треба було берегти, — відповіла мати серйозно. — Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.

“Собор”

Чи не такими очима дивимось ми зараз на художні шедеври еллінів, етрусків, майстрів давнього Єгипту… Час ущільнюватиметься, віки старітимуть, а мистецтво молодітиме вічно!

“Собор”

Гуляйполе — головний твій аул! Всі дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград.

“Собор”

Найкоротші у світі ночі — ночі закоханих. Незчуєшся, як і змайне така ніч, відпливе зорями, відбагряніє загравами за Дніпром. Замерехтить сріблястий туман світанку над сагою і садки зачіплянські наскрізь просвітяться — розвиднятися буде.

“Собор”

Праця скрізь праця, якщо тільки вона справжня, а не безплідна метушня. Бо є й така, буває лише видимість праці, самообман. О скільки в нас ще забирає енергії така праця-метушня — галаслива, виснажлива, але насправді нікому не потрібна і, по суті, безглузда… Якщо ж вона справжня, то в ній, навіть у Шпачишиній, на грядці, є своя мудрість і свій смисл…

“Собор”

Де твоя совість — у грудях чи в сейфі на замку?

“Собор”

Має людина в собі такий живчик — бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто.

“Собор”

Буває, що любити — це лише радість, а буває, що це майже повсякчасні муки і біль.

“Собор”

Місто виростає перед юнаком. Воно сприймається ним у нашаруваннях віків, у їхньому багатоголоссі, сприймається як нерозривний єдиний витвір, де бачиш розмах руки, що його будувала, чуєш енергію тих, що вкладали в нього свою працю і вміння, вдихали живу душу в бездушний камінь, цеглу й метал.

“Собор”

— Свобода й кохання — два несучі крила поезії! Все інше тільки оздоба!

“Собор”

А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?

“Собор”

Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить!

“Собор”

Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало – близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується – не планується одна тільки смерть».

“Собор”

І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого подвиг це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій із злом…

“Собор”
Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом?
“Собор”

 

 

Галина Чулей