Свою колекцію полотняних рукотворів авторка називає терапевтичною, бо вони впливають на людину кольорами і закодованою українською символікою. Саме тому краще не купувати собі додому чи для когось перший-ліпший рушник – треба хоч трохи розумітися на орнаментиці, пише Галицький кореспондент.

Птиці і косиці

Впродовж листопада в Івано-Франківському краєзнавчому музеї триває виставка старовинних рушників «Птиці та косиці» із приватної колекції Уляни та Софії Сіренків.

Тут полотняні рукотвори 40-80-х років минулого століття зі всіх етнорегіонів України: Середньої Наддніпрянщини, Чернігово-Сіверщини, Слобожанщини, Поділля, Волині, Галичини, Закарпаття та Буковини. Давні полотна виконані найрізноманітнішими техніками вишиття і ткацтва. Головна особливість саме цієї виставки – у візерунках: кожен рушник оздоблений квітами або птахами.

І це лише невелика частина з усієї колекції франківок.

В грудні в Музеї мистецтв Прикарпаття презентуватимуть ще одну виставку Сіренків, де можна буде побачити інші старовинні рушники з цієї ж приватної колекції, але вже з «геометричним» напрямком, вишиті давніми техніками, здебільшого із Заходу України.

Уляна Сіренко – освітянка, працює заступником директора з виховної роботи Міського центру дитячої та юнацької творчості. Її донька Софія Сіренко – журналістка, мисткиня. Каже, що колекція – це більше мамина праця, але для Софії теж цінна, бо зрештою це її спадщина.

«Це те, що треба споглядати кожному українцю, особливо дітям, підліткам, – вважає франківка. – Старовинні рушники всіяні не просто якимись вишиваними візерунками. Через ці символи закодований весь український світ: міфологія, традиції, вірування, історія – лиш треба захотіти це відчути і побачити».

Всі гроші – на рушники

Саме цього року пані Уляна вирішила, що час показати всі свої вишивані скарби, які досі зберігала вдома. А їх більше пів тисячі. Випрані, накрохмалені, акуратно поскладані рулончиками. На свята Сіренки обов’язково витягують тематичні рушники і оздоблюють всю домівку – вішають на вікнах, дверях, образах.

Колекцію старовинних рушників з усієї України пані Уляна задумала зібрати ще шість років тому. Більшість вишукувала і скуповувала у Фейсбуці через спільноту таких самих поціновувачів автентики. У кожного рушника своя історія – пані Уляна пам’ятає всі.

Найдорожчий коштував три тисячі гривень – тканий раритет з Чернігівщини, якому понад сто років. Жінка сміється, що відклала ремонт квартири, бо гроші поки йдуть на рушники.

«Скільки ви вже витратили на свою колекцію?» – «Не скажу».

Чимало рушників знайдені у селах, при чому деяких сіл уже навіть не існує. Найменше рушників – із Закарпаття.  

Декотрі пані Уляні подарували.

«Пам’ятаю, я тоді замовляла один, а надіслали два, – каже освітянка. – Той, що поклали в подарунок, був особливий. Старовинний конопляний рушничок з Сумщини майже вирвали з рук чоловіка, який ним витирав машину».

Можна і благословити, і проклясти

Традиція вишиваних рушників походить здебільшого з Середньої Наддніпрянщини: Черкащина, Полтавщина, Чернігівщина. На Заході України вони стали традиційними з початку ХХ століття. До того більш поширені тут були ткані верети, обруси.

Як пояснює Уляна Сіренко, для кожного регіону здавна характерні свої орнаменти і кольори на рушниках. До прикладу, на Півдні переважають червоні і сині кольори, на Київщині – приглушені темні відтінки, на Півночі любили вишивати білим по білому, для Східного Поділля характерна техніка вишивання качалочка, в Середній Наддніпрянщині – квіти і птахи, а в західних областях – геометрична символіка.

«Чому в нас саме геометричні візерунки? – продовжує освітянка. – Річ у тім, що місцеві копіювали ці орнаменти зі своїх вишиваних сорочок. Бо до того часу в нас просто не було традиції вишивання полотняних рушників, як у центральній і північній частинах України. А ось сорочки вишивали здавна. Всі вишиті символи мали певне сакральне значення і передавалися з роду в рід. До прикладу, що можна було вишивати на весільних рушниках – те не гоже зображувати на інших. Рушниками можна було як благословити, так і проклясти».

Вишиття білими та чорними нитками на білому полотні, котре розповсюджено по всій Україні, належить до найдавніших. Ці два кольори дуже часто поодинці і разом символізують життя і смерть. Тому їх використовували у поминальних рушниках, рушниках на піст.

Найпоширенішими є рушники, вишиті виключно червоними нитками. Це характерно для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Слобожанщини, Полісся. Червоні рушники вишивали для весільного обряду, а також використовували у побуті після весілля.

Серед живих істот, що вишивали на рушниках у всіх регіонах, найпопулярнішими є птахи. Орел – символ Творця, мудрості. Зображення павичів часто вишивали на весільних рушниках. Голуби здавна символізували вірне кохання, подружнє життя

Найперше – символи

Як писав у своїх матеріалах етнолог, майстер народного мистецтва з вишивки Юрій Мельничук, старовинні українські рушники ХVІІ-ХVІІІ століть свідчать, що краса рушника залишалася на другому плані, а на перший – виступала його сакральна, ритуальна функція. Тобто найперше треба було нанести певну символіку, орнамент, дотримуючись при цьому також відповідних умов. Ніколи не приступали до вишивання зопалу. Спочатку про це роздумували, заспокоювались, молились.

Багато разів оспівано в піснях сюжет, коли мама дає синові в далеку дорогу рушник. Син міг часто виїжджати на війну, і мама, вишиваючи рушник, вкладала в нього свою молитву про здоров’я, безпеку та щасливе повернення додому. Але якщо уявити, що синові треба було зібратися в дорогу за день-два, то, звісно, ніякого пишного шитва не могло бути на рушникові.

Або виготовляли рушники під час епідемій різних хвороб, як серед людей, так і серед домашніх тварин. Як правило, такий рушник вишивали в одній хаті, куди збирались жінки. За всю ніч між ними не промовлялося жодного слова, всі були сконцентровані на роботі та проблемі, яку думками кожна жінка вирішувала і вкладала свою частку енергетики. Складені енергії воєдино, вважалося, робили такий рушник унікальним по силі свого впливу.

Рушник, вишитий недужою людиною, вбирав у себе негатив хвороби. Його не можна було тримати в домі, тим більше комусь віддавати. Такий рушник несли на цвинтар і пов’язували на могильному хресті. Його вже тоді не знімали, аж поки вітри, дощі, морози не знищували тканину

Рушники вдома завжди висіли там, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті рушники виконували роль тих же святих образів. Із запровадженням християнства вони не зникли, а разом почали співіснувати з іконами, слугуючи для них окрасою.

Для предків вишивані рушники в хаті слугували також і втіхою серед спрацьованих понурих буднів. Хотілося чогось гарного бодай вдома, хоча б чимось прикрасити своє життя.

«На всіх українських рушниках відчувається естетика кольору, композицій, – каже Уляна Сіренко. – До того ж жінки вишивали не за схемами, а так, як відчували, імпровізували. Відчуття гармонії – це просто те, що в генах нашої нації».

Наталя МОСТОВА