Самаель – із Франківщини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він одразу подався у військомат. Там сказали почекати, відправили додому. Покликали аж у червні.

Вчилися «на ходу»

Вже у військоматі він познайомився з такими ж хлопцями із свого Коломийського району. Всі разом вирішили йти в «Десятку» (10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс»), обравши 109 батальйон. Одразу потрапив у розвідку, де воював до літа 2024 року.

«У розвідці завдання бувають різні, – розповідає він. – Десь залізти, вичислити, дізнатися, що у ворога, адже по наших позиціях працює артилерія і нам треба знати звідки воно працює, щоб передати керівництву і вони могли скоригуватися. Не раз заходили на позиції ворога, робили розвідку боєм, коли ми штурмуємо і вичисляємо, де стоять кулеметники, піхота, “туристи” тощо».

Якщо чуєш FPV, зізнається, стає страшно. РЕБи захищають, проте з кожним разом ворог удосконалюється, тож захист теж мусить удосконалюватися.

«Я вмію працювати з усього, – розповідає Самаель, – автоматів, кулеметів, РПГ (ручного переносного гранатомета). Із старих радянських видів озброєння, і з нових, які ми отримували згодом від Європи та США, та вчилися “на ходу”. Автомат у кожного свій і ти мусиш з ним завжди бути. Але на позиціях різна зброя, вона є колективна. Тож на ній працює той, хто вміє».

Востаннє на позиції військовослужбовець був місяць. Це довго. Проте все залежить від того, чи є можливість замінити хлопців швидше, чи нема. Було таке, що він на позиції провів 3,5 місяці… Але то був ще 2022 рік. Хлопці розуміли, що мусять стримувати ворога і не давати йому просуватися, тому не скаржилися.

Все залежить від характеру поранення

За ці три роки військовослужбовець отримав п’ять поранень. Перші два він називає невеликими, але неприємними. У 2022 році у День Збройних Сил України йому потрапив улямок у щоку. І вже 13 січня 2023 року інший потрапив у голову. Обидва рази Самаель від госпіталізації відмовився.

Третє поранення, 29 січня 2023 року, було складнішим. Військові зайшли на позицію ворога із штурмом. Самаель повертався, щоб завести піхоту та закріпити позиції, а ворог саме вирішив відбитися. Так, йому прилетіла куля в хребет. Місяць був на реабілітації, потім проходив огляд у різних лікарів. Після покращення продовжив воювати.

2 червня 2024 року він мав четверте поранення – в ліву ногу. А через кілька місяців, 30 вересня, було ще одне поранення, цього разу в праву ногу. Відчув, що пече. Оскільки цей біль йому вже знайомий, то одразу зрозумів, що поранений. У той же час, через вибух, тріснула барабанна перетинка у вусі.

Якщо є поранення, то хлопці знають, як реагувати. Один надає медичну допомогу, робить перев’язку, другий – доповідає керівництву, третій – слідкує за обстановкою, щоб розуміти, чи не наближається ворог. Це поранення було найтяжче, Самаель лікувався кілька місяців. Зараз повернувся до служби, проте, каже, не долікувався, тож продовжує ходити до лікарів, якщо є можливість.

«Лікарні щоразу різні, – розповідає він, – все залежить від характеру поранення. Є червона, жовта та зелена зони надання медичної допомоги. Червона – в зоні обстрілу, жовта – в умовному укритті, де дивляться на складність поранення і чи зможуть надати тут допомогу, чи відправити у зелену – безпечну зону. Тому, якщо не критично, то капають у жовтій, а із серйозним пораненням відправляють в лікарню».

Кожному потрібна ласка

Самаелю 27. У нього є дочка від першого шлюбу. Коли розповідає про неї, то очі блистять. Каже, розумна дуже, швидко вчиться. На жаль, частіше бачить її через відеозв’язок, рідше – наживо. Така ж ситуація і з другою дружиною. Вона із Торецька, познайомилися у Слов’янську. На вулиці.

«Познайомилися “по старинці”, на вулиці, – розповідає військовослужбовець. – Так чи інакше, ми виїжджаємо в місто по шаурму чи цигарки. Ми пересіклися, поговорили, обмінялися телефонами і так вийшло».

На той момент жінка теж уже була розлучена. Тож забрав її додому, на Коломийщину.

«Кожному потрібна ласка і любов, – вважає він. – Багато військових, які були без пари, знайшли серед місцевих дівчат свої “другі половинки”».

На демобілізацію не чекає, хоч визнає, що є моральна втома і хотілося би від цього відійти. Надіється на краще, готується до гіршого і розуміє, що колись таки настане мирне життя. Питання лише в тому, коли це буде.

Історію Сірка читайте тут: На війні він з 25 лютого 2022 року. До того був два роки в АТО. Як тоді, так і зараз прийшов воювати по повістці. Не є добровольцем, однак не є тим, хто ховався. Покликали – пішов. Вже шостий рік він віддає країні, розуміючи, що досі залишаються люди, які не воювали жодного дня.

 

Тетяна Соболик