Батьківщина. Батьківщина? Але чому, чому саме це слово? Чому місце, де ми народжуємося, називають саме так? Ніби з самого початку вказуючи на нашу безпорадність, нашу непричетність до його вибору.

Душа, не обмежена до того ні простором, ні формою, приречена-таки прийти в цей світ у певному тілі, у певній географічній точці, у певних кліматичних умовах, поміж певних людей. І як не бувають випадковими люди, так і місце їхньої появи у світі не може бути випадковим. Батьківщина. Це щось наше й не наше водночас. Вибране не нами і навіть не батьками, вибране Батьком, а отже, прописане в генах. Воно назавжди з нами, куди б ми не тікали від цього, воно в тілі і в думках. Воно видає нас серед чужинців, воно в наших жестах та звуках мови. Батьківщина не хоче так легко нас відпускати, а отже, ми для чогось їй потрібні. А може, й не потрібні, може, це для того, аби просто бути разом. Як ґрунт не хоче відпускати коріння дерева, а дерево не хоче відпускати плоди, так Батьківщина воліє тримати нас при собі, в собі, під собою. Бо вона всюди, вона довкола, в повітрі, воді, землі. Інколи вдихаєш її на повні груди, інколи задихаєшся, буває пестить тебе, буває ранить. Так близько вона, а оглядаєшся – і не бачиш. Постійно тікає, ніби вода крізь пальці, бо і вода – також вона.

Барні народився в Індонезії. Коли йому було три роки, він з батьками-індонезійцями переїхав у Голландію. Тут закінчив школу, університет, тут одружився, народив трьох дітей, тут став тим, ким він є, – став собою. Принаймні він так думав, думав, що знає, хто він. Але в сорокарічному віці Барні був змушений повернутися в Індонезію, щоб очолити там філію свого банку. Барні не хотів цього, не хотів їхати в чужу країну майже на іншому кінці земної кулі. Але поїхав. Уже діставшись до місця призначення та вперше побачивши місцевих жителів, які його зустрічали, Барні відчув, що злість та роздратування зникають, натомість приходить спокій. Спокій, який з’являється, коли повертаєшся додому після довгої відсутності. Барні був удома. Його тягнуло до цих людей, таких дивних, хоча зовні таких схожих на нього, їхня мова виявилася для нього неймовірно легкою, уже за кілька місяців він вільно спілкувався індонезійською, Барні легко переносив високі температури цього краю, йому подобалася місцева їжа. Барні прожив п’ять років в Індонезії. Він часто сумував за Голландією, але точно знав, що так само сильно буде сумувати колись і за Індонезією. Повернувшись до Голландії, Барні пише вірші індонезійською, романи про Індонезію, видає книги про індонезійських художників. Кожного року він знову і знову їде до Індонезії, щоб ще раз заговорити тією мовою, поспілкуватися з тими людьми, пройтися тією землею, поглянути на ті поля рису, відчути те пекуче екваторіальне сонце на своїй шкірі. Він робить це щороку, інакше не може. Батьківщина таки дочекалася його, він таки знайшов її.

Любити Батьківщину нелегко. Бо любити – це прощати, терпіти, надіятися, дуже часто без надії. Бо легко любити, коли все добре, і важко не перестати любити, коли гірко, коли складно. Любити – не могти не повернутися, знову і знову. Якось мені приснилося, що я на місці мого друга Барні. Я поспішала на літак до Індонезії, а потім довго летіла над безліччю фантастичних міст і містечок, над водоспадами і горами, над пустелями і океаном, аж раптом побачила наші Карпати, наші дороги, наші поля і десь там, серед поля, свою хату. Уві сні я заплакала, бо не хотіла летіти далі, хотіла вийти там негайно. Уже коли прокинулась, подумала, що нарешті зрозуміла, що це таке, та Батьківщина. Батьківщина могла б бути лише купою каміння і пороху, лише рівчаком з водою і ковтком повітря, якби не любов, яка береться тут, здавалося б, нізвідки, народжується серед цього хаосу з тобою, з тебе. Любов – головний будівельний матеріал, цемент, що склеює всі цеглини докупи. Бо є земля, вода, вогонь, повітря, і всі вони окремо, а є любов, і лише вона тримає все це разом. Любов – п’ятий елемент, який утворює Батьківщину. І це велике щастя для нас усіх – мати її. Бо не має Батьківщини лише той, хто не народився.