Ми приїхали привітати бабусю Марію. Біля бабиної хати нарвали пахучого бузку і увійшли в оселю. Баба Марія, як завжди, сидить біля вікна і когось виглядає, ми знаємо, що тими, кого вона виглядає, є ми. Софійка, моя дочка, а бабина правнучка, забігає до хати першою – і вмить завмерла, досі статична картина бабиного життя оживає, дістає кольори, запахи та голоси, так, наче поставлене на паузу життя знову увімкнули. Коліщатка цього життя починають рухатися, клацати та гуркотіти, зубці входять у виїмки, запускаючи ввесь механізм. Баба Марія покидає своє вікно – більше воно не центр світу – і повертається до нас. Вона сміється, приймає в обійми бузок, який мама їй дарує. Кімната починає пахнути весною, сонцем і ще чимось таким, від чого хочеться посміхатися. Ми вітаємо бабу Марію з Днем Матері, вона дякує і каже, що не знала, що сьогодні таке свято. Посмішка баби Марії, така гарна і заспокійлива, поступово блякне, пишні суцвіття бузку плавно опускаються і лягають бабі на коліна, руки її безсило лягають поруч. Ми не знаємо, чому все це відбувається, тому мовчимо, то заглядаємо в бабині очі, то прикипаємо до її губ, надіючись ось-ось побачити повернення її усміху. Але все марно, посмішки більше нема, натомість бабині губи, потремтівши якусь мить, безсило спадають кутиками донизу, а з очей по глибоких, наче спеціально створених, доріжках починають котитися сльози. Баба каже, що на сьогодні їй снилася її мама, а вона і не знала, до чого той сон. Баба Марія бачила її постать, точно знала, що це мати, але не бачила її обличчя. Скільки разів вона бачила цей сон, скільки разів говорила з мамою, відчувала її присутність, плакала поряд, але її обличчя так ніколи і не могла розгледіти.

Мама баби Марії померла у сорок сьомому році, коли бабі було десять. По мамі не залишилося жодної фотографії, тож з часом її образ забувся, розчинився у часі, втратився назавжди. Всі свої сімдесят п’ять років баба Марія намагалася згадати обличчя мами, намагалася розгледіти його у своїх снах із нею, але все було марно. Образ мами втікав, розсіювався так, як розсіюється туман з першими променями сонця. “Якби ж хоч одна фотографія, одна-єдина фотографія”, – завжди повторювала баба Марія, тримаючи світлину брата, який помер у дев’ятнадцять. Його також нема. Його нема, але ніби і є, бо ось є його обличчя, у ньому можна розгледіти якісь спільні сімейні риси, з ним таким можна говорити уві сні. Мама ж не така, вона близька і водночас далека, вона рідна і чужа, вона була і водночас ніби й не існувала ніколи, вона безтілесна і невловима. І чим сильніше блякне пам’ять про неї, тим сильнішає до неї любов.

І ось у цей День Матері мою бабу Марію не можуть втішити ні її четверо дітей, ні шестеро внуків, ні шестеро правнуків, бо скільки б їй не було років і скільки б разів вона не була мамою, бабусею та прабабусею, вона все ж не перестає бути дитиною, дівчинкою Марією, яка й досі шукає свою маму, ну хоча б її обличчя. Бо пам’ять – найдорожче, що в нас є. І ця пам’ять так потрібна дівчинці Марії, щоб впізнати серед сотень і тисяч облич тих, хто буде скоро її зустрічати там, на іншому боці, обличчя мами.

Христина КОЗЛОВСЬКА