Режисер: Домінік Роше

У ролях: Андерс Деніелс Лі, Гольшифте Фарахані, Дені Лаван, Сігрід Буазо, Девід Камменос

Замкнутий інтроверт Сем (Андерс Деніелс Лі) приходить за своїми речами до колишньої дівчини в самий розпал вечірки у неї вдома. Усамітнившись від шуму в кабінеті і закрившись зсередини, Сем засинає, а прокинувшись вранці, виявляє, що всі навколо перетворилися на зомбі. Чоловік потихеньку зачищає будинок від мерців і пристосовує його для безпечного життя, але самотність поступово дає про себе знати.

«Париж. Місто Zомбі» являє собою практично ідеальний зразок хорору «на імпорт». Знятий французами в Парижі, фільм обходиться мінімумом діалогів, так що питанням, чому герої розмовляють англійською, не вельми переймаєшся, при цьому розказана тут історія абсолютно універсальна і зрозуміла. Людина – істота стадна, спілкування і компанія потрібні навіть найбільш затятим соціопатам, що автори картини послідовно і цілком наочно доводять. Облазивши кожен куточок будинку, облаштувавши побут і перепробувавши всі види розваг (від гри на барабанній установці до виконання авангардних музичних композицій за допомогою порожніх пляшок, іграшок і столових приборів), Сем потихеньку починає лізти на стіни від нудьги – так, що навіть заводить собі співрозмовника у вигляді зомбі, який застряг у ліфті (французькому генію Дені Лавана не звикати зображати фріків різних мастей). Але цього мало, так що ще питання, що доконає Сема раніше – мерці, голод чи його власний розум, що після місяців самотності потихеньку починає чудити.

Наскільки цікавим може бути кіно, в якому все тримається на змальовуванні побуту «останньої людини на землі» – судячи з усього, виняткового зануди і мізантропа? Як не дивно, досить цікавим. Хороший і Андерс Деніелс Лі, який спритно замикає на собі увагу, і режисер Домінік Роше, який намагається не допускати невиправданих провисань, і тріо сценаристів, що підкидають Сему все нові і нові «пригоди». Безумовно, блокбастерним екшеном у «Парижі» і не пахне, але нудним кіно назвуть далеко не всі, і поціновувачі експериментального, вдумливого підходу до зомбі-жанру (характерного, наприклад, для «28 днів потому», аналогії з яким напрошуються вельми очевидно), без сумніву, оцінять те, як Роше намагається втриматися на самій межі між жанровим і авторським кіно. Виходить у нього це, втім, не завжди, так що потенційним глядачам краще заздалегідь налаштовуватися не на зомбі-хорор, а на екзистенційну драму про самотність, і в цьому випадку армія голодних зомбі (вони тут швидкі і абсолютно безмовні – цікава знахідка) виявляться приємним доповненням до історії, яка більша, ніж здається на перший погляд.

ФЕЛІНСЬКИЙ