Лідер гурту «Пропала Грамота» – про реінкарнацію колективу, психологію тварин, боксерську юність та помічну музику.  

– Відродження «Пропалої Грамоти» – це піар і комерційний хід організаторів фестивалю, де ви зберетесь, чи щось більше? Що сподвигло вас знову зібратись? Що відчуваєте, входячи у минулу воду?

Організатор фестивалю «Республіка» – наш старий товариш, ще з 90-х. Коли ми мали перший виступ на фіналі «Червона рута-99» у Дніпропетровську, він тоді працював там стилістом і підбирав нам на виступ одяг. Після вимушеної паузи, у 2011 році, учасники «Пропалої Грамоти» умовно розділилися на два табори. Одні дуже хотіли швидкої реанімації, інші не дуже в неї вірили. Андрій (Хольт, Зоїн, Захарко) виступив каталізатором об’єднання. Думаю, це був вирішальний момент, коли з’явився анонс нашого виступу. Інакше навряд чи проект вийшов би з анабіозу.

Тут річ, мабуть, у тім, що всі ми дивимося на одні й ті самі речі по-різному. Іноді люди настільки вірять у своє бачення речей, що це заважає їм повірити в себе, заважає рухатись. З’являється стан холодцю, і чим довше у цьому стані перебуваєш, тим сильніше він тебе захоплює. Цей життєвий штиль.

Тому ми насправді дуже вдячні Андрію за поштовх і мотивацію. Нас дуже тішить, що нашого повернення чекають друзі-музиканти. Особливо надихає підтримка мегастарз з «ДахаБраха».

– «Пропала Грамота» планує реінкарнацію. Якщо до старих, всім відомих пісень додати новий мастеринг і твої нові вміння, то це має вийти дуже цікаво. Чи ви плануєте записувати і нові пісні?

Так. За цих п’ять років ми стали ближчими до могили, а значить відповідальнішими і, сподіваюсь, більш мудрими. Ясно, що у 2016-му не можна собі дозволити звучати так, як у 2011-му. З’явилось багато нових популярних гітарних ансамблів, на які треба оглядатися, коли виходиш на сцену. Навіть якщо ці колективи грають вторинний матеріал, набір цитат, треба дивитися, чому молодь це хаває, як у них настроєні гітари. Це контекст, в якому ти існуєш, і він на тебе впливає.

Тому вже на цьому етапі ми готуємо певні зміни у звуці. Старі пісні гратимуться щільніше, я помаленьку опановую distortion, overdrive, reverb та delay. А то раніше грав на акустиці, і не всі мої красиві соло могли оцінити дівчата. Тепер їх точно буде чути. За період паузи у мене накопичилося трохи чоловічого матеріалу, який до «Zapaska» не дуже пасував. Частину реалізували друзі з «Очеретяного кота». Навесні цього року у них вийшов альбом, де представлені три пісні мого авторства. Мені це дуже приємно, і думаю, ці твори вони зробили якнайкраще. Власне, це треки, які «Пропала Грамота» навряд чи зробила б краще. Більш брутальний матеріал я реалізовував спільно з кам’янецьким музикантом Tony Tekk у проекті «ОПYX». Деякі твори, як-от «Хата на дві половини» та «Шматочок глечика», просто виконував на рідкісних акустичних концертах.

Дещо з цього буде реалізовуватись з «Грамотою». Щоправда, не впевнений, чи будемо ми щось записувати. Подивимось, чи буде попит на наше грання. Якщо відчуємо потрібність цієї музики настільки, що її аж потрібно записувати, то спробуємо. Але особисто я більше схиляюсь до варіанту, коли колектив принципово не записується і пісні можна послухати тільки на концертах.

– Я знаю, що ти просто першокласний чередник, як Тарас Шевченко. Якось згодився в житті той досвід? Адже люди, як і худоба, потребують пастирів та поводирів. Правда ж?

Дякую. Приємна така несподівана обізнаність з фрагментами моєї юності. Дійсно, десь з семи років і до 20-ти дід брав мене випасати людську худобу. А коли колгоспи ще не були зруйновані, на початку 90-х, я пас з хлопцями великі череди. Було десь 200 голів корів, до 100 телят, стадо овець. Все це паслось окремо, всі ці череди.

Коли пасеш худобу, можна вмерти від нудьги. Час тягнеться неймовірно довго. Але вчишся терпіти, намагаєшся зрозуміти психологію тварин. От, наприклад, корова здається такою неквапною, неповороткою, але яким би прудким не був пастух, він ніколи не наздожене корову, якщо вона сама йому цього не дозволить. Корови – індивідуалістки, вони хоча і тримаються разом, але дуже горді і інтровертивні тварини. Хоча і у них є ті, які люблять бігти попереду всіх і можуть завести стадо в таку смачну, але небезпечну конюшину. Хто пас, той знає, що від неї корови лопають в прямому сенсі цього слова.

Вівці – більш керовані і стадні. З ними легше. А от корови… З ними немає універсальної формули поведінки. Ти не можеш укласти з ними якийсь суспільний договір. Треба постійно за ними слідкувати, приділяти увагу. Інакше або в конюшину втечуть, або з’їдять твої речі, коли підеш купатися. І якщо переносити чередницькі навики на людське спілкування, скажу, що корови навчили мене бути обережним з людьми. Постійно треба перестраховуватись і не думати, що ти щось там знаєш про людей. Кожен знайомий з прогнозованою лінією поведінки може втнути щось таке, чого ти не чекаєш.

– У музиці важливо не тільки добре грати, мати свою харизму та цікаві твори. Часом добрий хук може допомогти краще за піцикато і тремоло. Розкажи щось про свою боксерську юність.

Боксерська юність – це початок 90-х. Друг Гріша, з яким ми відпрацьовували прийоми східних єдиноборств по книжках і брошурах під касету Цоя, сказав, що досить займатися самим і треба йти на бокс. Ми пішли, і я пробув у секції десь 3,5 роки. Їздив на обласні змагання двічі. Правда, жодного разу не виграв. Це було у віці 13-17 років. А в цьому віці, особливо в 90-ті, бокс – це саме те, що треба хлопчику. Великі волосяні рукавиці, старші товариші, на яких дивишся з захопленням, прогрес, якому радієш. Ну, і, звісно, оцей весь фльор мужності, поту і крові, тінь Майка Тайсона, яка завжди з тобою.

Я пішов з секції раніше, ніж Гріша, але бокс неодноразово мене виручав в різних ситуаціях. Коли вже я став «неформалом» і відбувалися сутички та «стрілки» з міськими хуліганами, завжди знаходились якісь знайомі з того боку і вдавалося все вирішити на словах. А якщо б не бокс, то з патлатими і панками ніхто б навіть не розмовляв. Колись після однієї з таких зустрічей усім патлатим було дозволено безборонно перебувати на міській дискотеці і на прес неформалів на один день був накладений мораторій. А вже пізніше звичка тримати удар рятувала від травм, дозволяла вчасно згрупуватися або й дати в табло у відповідь на автоматі, коли мозок паралізований страхом, а руки роблять все самі за себе. Правда, в питущі часи боксерська юність виливалась в стадію боксера. Але це пройшло з віком, та й зараз я вже довго не п’ю.

– В дитинстві ти жив у Мурманську. Чим запам’ятався той час? Кажуть, там дуже смачні страви з оленів.

У Мурманську я жив з бабусею та дідусем. Мурманськ – більшою мірою українське місто. Туди їхали всі колгоспники, оскільки у нормальні міста їх не відпускали, не давали паспорти, а ось на цілину чи за полярне коло – будь ласка. Пам’ятаю трилітрові банки морошки та «голубіки» (укр. – лохина), палтус, черги за ковбасою та вічну ніч. І поїздки в тролейбусі до земляків, де співались пісні і мені давали поспівати, ставили на стільчик. А ще дід був моржем. Ми разом ходили на Семенівське озеро, і звідти на сірому небосхилі було видно гігантський бетонний пам’ятник Альоші, той, який «Болгарії русский солдат».

– Мені розповідали, що твоя пісня про Катюжанку має енергію зцілення. Один знайомий казав, що саме ця пісня допомогла йому позбутися від алкогольної залежності. Тобі часто дякують за такі речі в житті?

Таких містичних збігів було небагато. Я ціную цю історію, бо вона справді унікальна, і я дякую Всевишньому, що через цю пісню людина позбулась страшної хвороби. Ми з «Пропалою Грамотою» хотіли грати музику, яка змінює людей, і є свідчення, що на одному з перших концертів, коли я почав хрестити зал, у кількох жінок дійсно сталося щось схоже на те, що відбувається на сеансах екзорцизму.

– Твоя дружина – просто красуня і має неперевершений талант. Важко відбиватися від залицяльників, чи, знову ж таки, допомагає боксерська юність?

Крім того, що вона красуня, розумниця і прекрасний музикант, Яна – інтроверт. Тому з цим мені просто. Це великий мені аванс, і я щодня намагаюся його виправдати. Досі не вірю, що ми разом, вважаю, що це – великий подарунок, і стараюсь виправдати довіру вищих сил. Радію щодня і дякую.

– У археолога робота така – робити андеграунд мейнстрімом. Тобі не здається, що ця карма тебе доганяє і в музиці?

 

Кажучи відверто, мені хотілося б більше фідбеку. Знаєш, коли тобі здається, що ти написав суперхітяру, і ти кричиш про це на весь інтернет, а це не дуже то й помітно, такі речі викликають фрустрацію. Точніше, викликали ще зовсім нещодавно. А зараз потік і навантаження такі пішли, що немає часу на рефлексії. До того ж, я фаталіст, вважаю, мій сценарій вже написаний, можливі невеликі режисерські правки чи акторська імпровізація в його межах. І коли руки вже опускаються і ти думаєш, що своїм чудовим свіжим твором не пробитися крізь інфошум, з’являється щось, що тебе підіймає на гребінь хвилі. Те, чого ти не чекав. З якогось абсолютно несподіваного боку.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ