Український національно-визвольний рух 40-х – середини 50-х років був доволі різноплановий. Боротьба велася не лише зброєю, а й словом, пропагандою, гумором. Навіть у таких важких умовах повстанці не забували жартувати. Сміялися із тодішньої влади, доповнювали карикатурами та видавали у друк. Це були періодичні журнали «Перець», «Оса», «Хрін» та сатиричні листівки.

У повстанській сатиричній пресі висміювалося життя в Радянському Союзі, діюча система влади, Сталін, Гітлер, публікувалися анекдотичні ситуації, переписувалися слова відомих російських пісень. Сатиру складали на основі переповідок, на плакатах зображували моменти з життя, відслідковували події, що відбувалися довкола, висміювали керівників, п’ятирічки, колгоспи і т.п. Наприклад, Сталіна зображали у вигляді попа, адже повстанці добре знали, що командувач закінчив духовну семінарію.

«Нам вдалося знайти цікаву саркастичну листівку. У 1946 році повстанці отримали чергове звернення від радянської влади про необхідність здатися, капітулювати, і, мовляв, за це їм простять їхні прогрішення, – розповідає історик, директор обласного музею визвольної боротьби Ярослав Коретчук. – На листівці зображено чоловіка, який йде з цим зверненням до вбиральні. Це була наче інструкція для населення, як вчиняти з аналогічними паперами».

А ще у повстанців побутував цікавий вислів: «Їде Сталін на свині, Гітлер на собаці, а Бандера на коні всіх їх має в …». У «Перці» можна було побачити зображення, де на стіні у селянській хаті висить три картинки. На одній портрет Гітлера, а в хаті немає ні хліба, ні сала. На другій – портрет Сталіна, в хаті також порожньо. А на третій – Бандера, на столі і хліб, і сало, і інші прояви достатку. В таких комічних формах повстанці намагалися показати життя в Радянському Союзі, лідерів тодішнього часу, продовжує науковець. Це був один зі способів пропаганди, форма боротьби з системою.

В ОУН діяла чітка структура, їхні представники були майже у кожному селі. Журнали та газети друкувалися краєвими або окружними проводами, після друку поширювалися серед членів організації, а далі і серед мирного населення на підконтрольній повстанцям території – Галичині, Закерзонні, Подільщині, частина видань потрапляла на Вінниччину та Хмельниччину. Написанням сатиричних текстів займалася реферантура пропаганди – п’ять-шість чоловік. Це були високоосвічені люди. Повстанці активно читали радянські видання, слухали радіо, знали про події, які відбувалися у Москві, слідкували за змінами в керівництві району, міліції, комсомолу, а пізніше «били» по промахах і використовували їх у антирадянській пропаганді. Тут працювали і графіки, які малювали різноманітні зображення. Тексти повстанської сатири мали глибокий зміст, і кожен міг зрозуміти, яким насправді був Радянський Союз, нацисти, і що жодна з цих двох ворогуючих сторін ні до чого доброго не приведе.

Найвідомішим повстанським сатиричним виданням був «Перець», пародія на радянський журнал «Червоний перець». У друк він виходив до 1949 року, наклад його був кілька тисяч примірників, поширювався по цілій Галичині. «Хрін» друкувався лише кілька разів, наразі невідомо, чому саме. Як припускає історик, загинули люди, які над ним працювали. «Оса», яка мала намір «вжалити» радянську владу, теж виходила в світ недовго. Обидва видання були територіальними, поширювалися лише в окремих областях.

Друк, тим паче у кілька тисяч примірників, – річ недешева. Після розгрому повстанцями німецьких гарнізонів, проведення низки операцій із захоплення районних центрів у Галичині із друкарень вдалося захопити шрифт, папір, фарбу. Коли закінчилися «трофейні» запаси, із друком виникли труднощі. Це вплинуло на тираж. Після 1947 року повстанці закуповували всі необхідні для друкування матеріали. На потреби організації збиралися кошти серед населення, частина з яких передавалася «наверх». На Рогатинщині повстанці співпрацювали зі спиртзаводом, щомісяця їм виділяли від 100 до 300 літрів спирту. Продукцію реалізували, за отримані кошти купували медикаменти, чорнила, папір, радіоприймачі.

Нині повстанських сатиричних видань збереглося дуже мало, оскільки після прочитання їх передавали в інші руки або просто знищували. Попри гумористичне спрямування, періодика несла серйозну загрозу, здебільшого для мирних жителів. У людських помешканнях часто проводилися несподівані обшуки, облави, а факт виявлення таких видань загрожував цілій сім’ї депортацією та терміном ув’язнення до десяти років. Радянська влада шукала повстанську сатиру, вилучала її, адже у ній висміювалися самі основи існування Союзу, комуністичної партії, ідеологія комунізму.

Та саме завдяки українському повстанському руху ідея незалежності не вмерла, наголошує Коретчук. Вона жевріла в народі протягом багатьох років, а в 1991 році отримала логічне продовження. Старші люди розповідали своїм дітям, онукам про події 40-50-х років, а коли прийшов час голосувати, ті обрали незалежність.

«Неодноразово чую, що український народ багато чого пережив і не зовсім зрозуміло, заради чого це було. Але це не так. Це був певний фундамент, цеглинка у будівництві державності, яку ми маємо сьогодні. Різницю чітко видно на сході України, де люди довше були у складі Союзу і до сьогодні не можуть повністю відійти від тієї ідеології, яку їм заклали багато років тому. На заході України суспільство менше перебувало під радянським впливом, крім того, тут був вагомий стримуючий фактор у формі повстанського руху, що перешкоджав просуванню тієї ідеології», – продовжує Ярослав Коретчук.

Напередодні першого квітня в Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби ім. С. Бандери вдалося зібрати невелику експозицію: сатиричні листівки і журнали «Перець», «Хрін» та «Оса». Це ще раз доводить, що повстанці вели не лише збройну боротьбу – визвольний рух був дуже різноплановий і мав багато напрямків. А уявлення, що до лав УПА вступали неотесані «синки куркулів», дуже хибне.

Ірина ФЕДОЛЯК