Прикарпатець Михайло Яневич у дитинстві отримав удар струмом силою 10 тисяч вольт. Після такого розряду виживає лише кожен двадцятий. Він вижив, але пекучі язики назавжди спотворили Миихайла: 15 операцій, опіки біля 70% площі тіла, втратив вухо, ліву руку і пальці правої руки, отримав ураження голови (післятравматичне облисіння), обличчя та шиї, набуту катаракту. Однак чоловік став прикладом того, що вогонь здатен не лише спалювати, але й гартувати дух: він вивчився, отримав науковий ступінь, одружився і зараз виховує маленького сина. Нещодавно відомий український пластичний хірург став благодійником Михайла і погодився безкоштовно зробити необхідні операції на суму 40 тисяч доларів США, а також підготувати куксу ампутованої руки під протез. Однак купити його прикарпатець мусить за власний кошт. Потрібні 420 тисяч гривень, яких йому нема звідки взяти.

«Живий?!»

Біда трапилася 26 років тому в селищі Отинія, якраз у понеділок напередодні Великодня. Восьмилітній Михайлик разом із братом-близнюком Іваном гуляли біля школи. Хлопці побачили відчинені навстіж двері трансформаторної будки, їм закортіло зазирнути. Що сталося далі, Михайло не пам’ятає. Вочевидь, хлопчина схопився за якийсь провід. Й одразу втратив свідомість. Але брат нічого не забув: «Мішу з неймовірною силою відкинуло на підлогу. Светрик, який на ньому був, почав моментально плавитися. Брат горів і обвуглювався одночасно. Я почав кричати і кликати на допомогу».

Бідолаху доправили в опікове відділення обласної лікарні. Коли лікар оглянув непритомного пацієнта, то тільки сказав матері хлопчика: «Тут можна надіятися лише на Бога».

Цілу ніч малий марив. «Я йду! Я вже йду!» – вигукував Михайлик. «Куди ти йдеш, синочку?» – запитувала заплакана мама Марія Яневич, яка була поруч весь час. «Мені треба місточок перейти. Там мене чоловік із бородою чекає. То святий Миколай…»

Коли Михайло вперше розплющив очі, то побачив, що лежить у лікарняній палаті, а попереду велика довга сушка. Пристрій сушив рани. Хлопчик цілодобово лежав під капельницями.

У Страсну п’ятницю Мишкові відтяли руку: лікар сказав, що інакше він не доживе і до вечора. Коли після операції хлопчина прийшов до тями, у нього почалися такі страшні муки, на які просто неможливо було дивитися. Тіло цілком було покрите виразками, струпами. Кожен день після перев’язки його привозили чистого, а через кілька годин він уже починав гнити. Мама мисками виносила той гній. Жінка молилася, аби Бог змилосердився і нарешті забрав синочка на небеса, бо несила було більше споглядати дитячі страждання.

Щодня, коли лікар приходив на роботу, то, ще навіть не переодягнувшись у білий халат, одразу мчав до палати Михайлика: «Живий?!»

Про те, що йому відрізали ручку, хлопчина дізнався лише через кілька місяців. Мама все не знала, як йому сказати. А потім хлопчина почав уявляти, як повернеться з лікарні, як полізе на дерево і буде збирати липовий цвіт. «Як же ти, синку, полізеш? У тебе ж ручки немає». – « Як немає ручки?» – «Лікарі відрізали її, щоб ти міг жити. Але ми тобі постараємося нову ручку зробити».

А потім почалися операції. З ніг пересаджували шкіру на обличчя, на тулуб… За півроку Михайло пережив тринадцять операцій. Замість пальців у нього залишилися тільки невеликі зрощені від шрамів відростки. На лівій половині тіла не було руки, вуха. Око і рот були опущеними. Все тіло покрите страшними рубцями. Крім того, на голові хлопчика утворилася велика лисина, на якій не росло волосся.

Я сам

Дорослі люди цуралися його, а маленькі діти починали плакати, як тільки Михасик підходив. Найважче було в школі. Щоб прикрити лисину, Михайло постійно надягав кепку. Однокласники шепотілися за спинами, декотрі насміхалися, обзивали «шкварком». У коледжі, а потім в університеті дівчата гидували сидіти з ним за однією партою.

Михайло понад усе не хотів відрізнятися від інших і винаходив різноманітні пристосування, щоб не залежати від чужої допомоги. Навчився писати і малювати, тримаючи зубами пензлик і олівець. Потім придумав натягувати на праву кисть гумку, засовувати під неї ложку і самостійно їсти. Коли мама хотіла допомогти, постійно відмахувався: «Не треба, я сам».

Яневич закінчив художню школу, його картини навіть на виставку брали. Але в художній інститут вирішив не вступати. Обрав, на його думку, практичнішу професію економіста. Закінчив Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум, потім Тернопільський національний економічний університет, до речі, з червоним дипломом. Захистив кандидатську дисертацію. Наразі працює дистанційно у сфері фінансів, обліку та аудиту. Вміє плавати, їздити на велосипеді, хоче навчитися керувати автівкою. Навіть на городі може сапати.

«Мені подобалося постійно доводити самому собі, що я зможу, – каже Михайло. – Я не зважав на думки інших людей. Нехай собі говорять. Собака гавкає, а караван іде. Найважливіше не те, що про тебе кажуть, а те, що ти сам про себе думаєш». Прикарпатець щодня конкурував сам із собою: «Що я можу зробити завтра більше, ніж сьогодні?»

Найдужче Михайла мотивують книги про те, як досягнути успіху. Серед улюблених авторів – Бодо Шефер, Робін Шарма. А «Маніфест мотивацій. Дев’ять декларацій про право на особисту силу» Брендона Берчарда взагалі рекомендує кожному до прочитання. Книга відповідає на важливі питання, які хвилюють людину, котра мислить: як вибрати свій шлях, свою місію, як реалізувати свої мрії, як перемогти внутрішні страхи і бути незалежним від чужої думки.

Також Михайло намагається спілкуватися і оточувати себе лише успішними людьми, які впевнено крокують по життю. Бо як зв’яжешся з такими, що звикли постійно скиглити і скаржитися на все, то й сам таким станеш, переконаний чоловік.

Підкорив романтикою

Зі своєю майбутньою дружиною Іриною прикарпатець познайомився в автобусі – сиділи на сусідніх сидіннях, розговорилися. Дівчина підкорила його своїм сяйвом – така весела, позитивна. Михайло не розгубився і попросив номер телефону. Спочатку Ірина не помітила його особливостей, бо була зима – чоловік був одягнений у куртці, шапці. А на першому побаченні, коли обоє прийшли до кав’ярні, Михайло сказав: «У мене немає руки». «Ну то й що?» – зненацька відповіла панянка.

До цього в чоловіка вже був досвід не лише численних відмов, але й тривалих стосунків. З останньою дівчиною зустрічався аж три роки, але її мама була категорично проти такого нареченого.

Ірина зізнається, що незвичайний кавалер підкорив її інтелектом і романтикою. Що він тільки не вигадував для коханої!

«А пропозиція руки і серця – це взагалі було щось неймовірне, – пригадує Іра. – На той час ми вже мешкали разом, винаймали кімнату в гуртожитку. Я чекала його з університету, поралася вдома, готувала вечерю на загальній кухні. Заходжу в кімнату, а там все заставлено запаленими свічками, грає музика. На столі стоїть ваза з фруктами, і в однієї з черешень ніжка протягнута крізь перстень».

Найгірше було, коли на початках знайомства пара гуляла по вулиці і люди зазвичай витріщалися, озиралися, а діти взагалі тицяли пальцями. Проте Ірині то було байдуже, адже вона більше не помічала особливої зовнішності нареченого. Як тільки хтось із перехожих починав звертати увагу на пару, Михайло хутко заходився щебетати Ірині різні цікаві та смішні історії з життя – аби вона не помічала дискомфортної допитливості збоку.

Їхній синочок народився в День святих Петра і Павла. Зараз Павлику лише два роки, але він уже дуже схожий на тата – такий самий  непосидючий і розумний. Малюк навіть уміє розмовляти англійською. А нещодавно батьки почали вмикати йому арабські і китайські мультики, пісеньки. Павлик уже знає багато слів із цих мов. Скоро буде тата з мамою вчити.

Такий, як усі

«Я завжди мріяв стати таким, як усі, – каже Михайло. – Щоб мене не лякалися діти, щоб я міг фотографуватися не тільки в профіль. Але я знав, що пластична хірургія – це нечувано дорого. Мені стільки за все життя не заробити. А якби і заробив, у мене є сім’я, і я не зможу забирати у них шматок хліба, щоб оплатити собі лікування. Поки у мене не було сина, я ще міг жити таким, як є. Дружина, рідні до мене звикли. А ось Павлик почав звертати увагу, що його тато не такий, як усі. Чомусь він має тільки одну ручку, не може його повністю обійняти. Я не хочу, щоб через мене він відчував якусь ущербність».

Михайло зважився звернутися на ток-шоу «Говорить Україна», де розповів свою історію і запитав, чи можуть йому допомогти. Було дуже важко відкрити перед усією Україною те, що він роками намагався ховати від людських очей. «Але ж якщо нічого не робити, то нічого й не буде, – переконаний прикарпатець. – Треба долати свій страх і йти вперед».

Під час проекту сталося справжнє диво: відомий пластичний хірург Ростислав Валіхновський погодився зробити прикарпатцю всі операції безкоштовно! Перші дві вже зроблені. Медик пересадив з живота частину шкіри на шию, завдяки чому Михайло тепер може нахиляти голову.

Як зазначив лікар,  це незвичайний пацієнт. Його незламність, мужність та сила духу можуть бути прикладом для інших.

У медичному центрі Ростислава Валіхновського вже запланували цілу серію благодійних операцій, серед яких різні види хірургічних втручань: тут відновлять функціональність правої кисті та пальців; відновлять естетику лівої вушної раковини; сформують мочку правого вуха; усунуть деформацію зовнішнього кута лівого ока; за допомогою методики вирощування власної шкіри видалять рубцевий масив на голові; проведуть операцію з видалення рубцевого масиву в лівій частині тулуба.

Як переконує Ростислав Валіхновський, результат реконструктивних операцій можна буде оцінити вже за рік: «Його зовнішність практично буде неможливо відрізнити від зовнішності будь-якої здорової людини».

Лікар обіцяє також підготувати куксу ампутованої руки під новий протез, однак купити його Михайло має за власний кошт. В Україні діє державна програма безкоштовного протезування, однак ті протези є косметичними, з пластмаси, вони лише мають вигляд руки, але на тому все. Тоді як функціональний біонічний протез згинається в лікті, здатен піднімати вагу  до 10 кг, рухаються пальці. Його вартість 420 тисяч гривень. З них у Михайла зібрано поки що тільки 25 тисяч.

«Не пишіть так, наче я випрошую допомогу, – сумно звертається до журналіста Михайло Яневич. – Зазначте, що я просто дуже потребую. Дякую».

Наталя МОСТОВА

 

P.S. Для охочих підтримати Михайла Яневича: номер рахунку «Приватбанку» 4149 4978 1597 1355