Комедія, мелодрама, трилер

Режисер: Такасі Мііке

У ролях: Беккі, Сакурако Конісі, Масатака Кубота, Дзюн Муракамі, Нао Оморі

Рео – боксер-невдаха, якому лікарі поставили смертельний діагноз. Моніка – повія, яка втратила всякий зв’язок з реальністю і яку один продажний коп і якудза-відступник хочуть використати у своїй складній афері (а для цього їм Моніку потрібно обов’язково вбити). Через випадковість – Моніка, побачивши вкотре привид батька, тікає від копа, а Рео, не розібравшись, що до чого, збиває того з ніг, «рятуючи» дівчину (від чого він її рятує, хлопець, втім, не здогадується) – вони разом запускають ланцюжок безглуздих і жорстоких подій, що вилилися в повномасштабну мафіозну війну.

Перед прем’єрою своєї нової роботи на Каннському кінофестивалі Такасі Мііке – божевільний японський режисер, який знімає щороку приблизно мільйон фільмів (від кривавих трилерів і серйозних драм до екранізації «Неймовірних пригод ДжоДжо») – вийшов на сцену, щоб розвіяти всі сумніви щодо жанрової приналежності «Першого кохання». Я, каже, чудово розумію, що ви знаєте мене як автора малоприємних шлунку фільмів, де раз у раз людям виривають кишки, тикають палицями в очі під зловісне «кирі-кирі-кирі» або тонкою волосінню відрізають ноги, але зараз все буде по-іншому. Ніяких вбивств, ніякої крові і вже, тим більше, ніяких відсічених голів – тільки світла історія любові, без вибриків. Але ніхто йому не повірив. І правильно зробили – відрубана голова крупним планом покотилася вже на другій хвилині. Далі тільки гірше (або краще, залежно від ваших естетичних уподобань): «Перше кохання» виявилося захопливим гіньйолем, безсоромним криваво-кишковим атракціоном, де візуальна пластика вища від будь-якого адекватного змісту.

Він (тобто зміст) тут на адекватність не надто й претендує: на відміну від свого тезки Кітано, який досить приземлено і не дуже відходячи від жанру, висміював якудза-фільми в трилогії «Свавілля», Мііке навіть не намагається стояти ногами в просторі пізнаваної реальності. Його сюжет настільки перевантажений подіями і кримінальними кліше – суворі якудза, китайська мафія, подвійні агенти, потрійні агенти, зрадники, зрадники зрадників, катани, гроші, що все швидко втрачає будь-який сенс, і навіть умовно «спокійні» моменти, які ритмічно перемежовуються жвавими замісами, виглядають не меншим стьобом, ніж, скажімо, смертельні нокаути бідним бабулькам. Причому відморожений абсурдизм свого світу Мііке з радістю підкреслює химерними ракурсами, експресивними навіть за його мірками героями або раптовим переходом в анімацію там, де він фізично не може зняти трюк наживо. Це зневага до сюжету і зведення його хитросплетених ліній на один великий жарт, де складні багатоходівки обриваються виключно через дурість або через випадковий збіг обставин, що виразно передає відчуття головних героїв. Недалекого хлопця-боксера, який, очевидно, пропустив свого часу пару точних хуків у голову, і наркозалежної повії, між якими спалахує безглузде (а тому для Мііке і однозначно «чисте») почуття. За весь фільм вони, здається, так і не зрозуміють, якого біса їх всі навколо намагаються прибити – в їхній світ підкилимні мафіозні інтриги вриваються лише низкою трупів і психів, які скоро теж стануть трупами.

Раніше Такасі частенько знімав кіно про хаотичне зло (взяти хоча б ті ж «Кінопроби»), зараз на бік хаосу у нього переходить добро, за чим спостерігати, чесно, навіть ще смішніше. В якомусь сенсі «Перше кохання» утворює несподіваний double feature з «Ірландцем», у якому Скорсезе показує, що гангстерські цінності зрештою залишають людей фізичними і моральними каліками. У Мііке меседж простіший: на його думку, мафіозні розборки – це просто дуже веселе марення.

ФЕЛІНСЬКИЙ