“Він був дуже відважним, сильним воїном, на якого всі рівнялися. Олег першим йшов у бій, останнім з нього виходив. Вів за собою хлопців. Ніхто не боявся з ним йти, тому що Олег був досвідченим, відважним і сміливим. Це можуть підтвердити всі, хто його знає. Він був дуже добрим. Дуже важко втрачати таких людей, як Олег. Їх зараз дуже багато гине. Ми маємо розуміти, що ціна нашого миру й спокою — це людські життя”, — ділиться Оксана Рубаняк.

Олег Койляк був найближчим другом командира кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Назарія Кішака.

“Ми дуже давно дружимо й були найкращими друзями. В мене не було кращого товариша. В нас була ситуація, коли танк прицільно працював по позиції. Олег взяв NLAW, побіг на другу точку й вдарив по танку. Він каже: “Якщо ми будемо сидіти, то загинемо всі”. Це був мужній й відданий своїй державі військовий”, — розповідає про полеглого Назарій Кішак.

Провів друга в останню путь й побратим Віктор Царицанський на позивний “Стелс”.

“Справжній, найщиріший з тих, кого я знаю. Без ніяких масок. Найсильніший з нашого взводу, з найбільшим досвідом. На нього можна було покластися беззаперечно. Люблю його. Дуже сильно”, — каже Віктор Царицанський.

Волонтерка благодійного фонду “Крила справедливості” Аліна Ловчиновська розповідає, що допомагає взводу, у якому воював Олег Койляк.

“Пам’ятаю таку історію: на ворожих позиціях казали, що за українців воюють не українці, а якісь “скажені іноземці-моджахеди”. Дикий кулеметник якийсь — що він робить просто надзвичайні речі. Олег дуже сміявся. Більшого українця, ніж він, складно знайти. Він був ефективним, результативним ще й команду тримав на позитиві. Завжди посміхався”, — пригадує Аліна Ловчиновська.

Олега Койляка поховали на Алеї Слави на кладовищі у Вовчинці Івано-Франківської громади.

У полеглого воїна залишилися дружина й двоє маленьких дітей.

21 квітня 2023 року на сайті президента України створили петицію щодо присвоєння Олегові Койляку звання “Герой України” посмертно.