А ви знаєте скільки українських діток вбили австралійські кенгуру. А як люблять українське м’ясце австралійські пітони. Я вам розкажу…

З виступу на вчительській науковій конференції

Незалежність України, що відкрила для громадян можливість відносно вільного перетину державного кордону, та зміни, які з’явилися через прихід епохи Інтернету, поставили нові виклики перед системою української освіти.

Молоді українці останнім часом масово виїжджають на навчання за кордон, бо українські виші штампують випускників, але держава не забезпечує їх робочими місцями. Значною мірою це пов’язано з перманентною соціально-економічною кризою в країні, зрештою, й Міністерство освіти і науки ніяк не спроможеться оптимізувати спеціальності та кількість державного замовлення.

Натомість поява нових технічних засобів дозволила бюрократії з Міністерства освіти і науки «наплодити» безліч паперової документації, за якою стає неважливим, чим займається педагог з учнем чи студентом. Найвагомішою річчю, що визначає рівень ефективності роботи науково-педагогічного працівника, є чиленна паперова документація та звітність.

У свою чергу, Інтернет руйнує авторитет традиційної академічної освіти й орієнтири професійності, бо тепер кожен може отримати інформацію через «всесвітню павутину». Однак інформація в Інтернеті не завжди є системною і зазвичай потребує перевірки. Крім того, молоді українці почали менше читати книжки, вони втрачають здатність критично мислити, покладаючись у всьому на пасивне сприйняття інформації. На якості освіти також, безумовно, негативно відображається зменшення потенціалу загальноосвітніх навчальних закладів.

Одночасно з кризовими явищами в українській освіті через західні гранти поширюються практики неформальної освіти на кшталт «Іншої освіти». Молодь на грантових тренінгах і навчаннях вчать модерних методик освіти і вміння нетрадиційно сприймати навчальний матеріал. Сьогодні завдяки розвитку інформаційного суспільства роль викладача зміщується від передавача знань і контролера за їх засвоєнням до організації процесу колективного розв’язання проблем за допомогою фасилітації. Тобто якщо раніше вчитель змушував учнів виконувати його інструкції та розпорядження, то у випадку з фасилітацією її провідник має поєднувати у собі ознаки керівника, лідера та учасника процесу. Сучасні педагогічні методи дбають, щоб учень чи студент усвідомлював себе як самоцінність і прагнув до саморозвитку та самореалізації.

Безумовно, західні грантові програми формують нових активних освічених українців, але їх практики не зможуть докорінно змінити ситуацію в країні без трансформації української системи освіти. Адже молода людина, яка повернулася після грантових програм у школу чи виш, опиняється в ролі «білої ворони» в часто заскорузлому, авторитарному, а подекуди й корумпованому освітянському середовищі. Її зустрічають вчителі, які бояться власної тіні і давно вже перейшли з розряду деміургів у розряд звичайних заробітчан, та керівники навчальних закладів, які опинилися на свої посадах ще в часи брежнєвського застою.

Зрозуміло, що в нинішній ситуації застиглу українську освіту випускники «Іншої освіти» та схожих проектів самостійно не реформують, а хіба що усвідомлять для себе єдину реальність – необхідність негайного виїзду з країни. У зв’язку з цим для збереження інтелектуальної еліти нації і надії на успішність нашої держави нам необхідно домогтися від влади проведення радикальних реформ в освітній галузі.

Сергій Адамович