Режисер Райан Джонсон

«Петля часу» – натуральний фільм Шредінгера. Він одночасно і поганий, і хороший, причому захоплення від його споглядання прямо пропорційне бажанню закривати очі на нестиковки. Критики від фільму кайфують, їм явно пощастило застати потрібний квантовий стан. А ось мені дістався дохлий кіт, чи то пак фільм.

Я захоплююся літературою і свого часу прочитав чимало статей і посібників зі створення вигаданих світів. Деякі з цих текстів були розумні, деякі дурні, але раціональне зерно завжди можна знайти. І суть створення якісного фантастичного світу проста: будь-який процес розвивається в дві сторони – минуле і майбутнє. Якщо в майбутньому існує якесь явище, в минулому обов’язково повинні бути його витоки. Ось дивлюся я «Петлю часу» і просто не зрозумію, яким чином світ прийшов до такого варіанту. Ні, 2044-ий рік (де розвивається основна дія) цілком логічний, а ось майбутнє… Машина часу? Відправка жертв у минуле з метою їх ліквідації? Пардон, але не вірю. Складається враження, що в 2044-му році немає навіть поліції – свавілля цілковите. А через тридцять років вже навіть вдарити нікого не можна, щоб тебе не схопили «фараони»… Такого не буває. Все неправильно і нелогічно. Але якщо цей момент ще можна прийняти на віру (як якусь абстрактну даність), то саму систему луперів з їх замиканням петель – вже ні. Це антинауково і суперечить елементарній життєвій логіці. Це не система, а ходяча нестиковка – вона б просто не працювала. І як себе почуває лупер, знаючи, що через тридцять років за ним прийдуть? Багато що, занадто багато режисер Райан Джонсон просто спускає на гальмах, забороняє обмірковувати. І це зрозуміло, адже хроноподорожі – річ тендітна і складна для сприйняття. Крок вліво, крок вправо – парадокс!

Тепер плавно переходжу до достоїнств – а вони тут теж є, і чималі. Як я вже говорив, якщо прикрити очі на чисто фантастичні нестиковки, то ви подивитеся дуже якісний драматичний бойовик з чудовою акторською грою. Бойовик тут, і правда, хороший – несподівано жорсткий і брутальний. Кожен епізод виконаний відмінно. Хороші актори породжують хорошу драму, і я дуже радий кастингу. Все, абсолютно все на своєму місці. І навіть хлопчина в головній дитячій ролі молодець. Зазвичай діти в таких фільмах виглядаючи баластом, а тут ні. Фільм динамічний, досить складний, і розум закипить вже на сороковій хвилині, коли сюжет починає жонглювати тимчасовими шарами, парадоксами і альтернативними можливостями. Даремно Райан Джонсон вирішив так сильно ускладнити сюжет. Брюс Вілліс і Джозеф Гордон-Левітт – ось два імені, які потрібно вимовити в першу чергу. Обидва грають одного і того ж персонажа, і це виглядає сильно. Левітт непогано загримований під Вілліса, що б там не базікали злі язики. Навіть складно сказати, хто з них кращий. Емілі Блант – просто знахідка. Дуже радий, що на цю роль взяли не якусь блондинисту дурепу, а по-справжньому гарну актрису. З жахом уявляю, у що б перетворився фільм, якби цю фермершу з рушницею зіграв хтось інший.

Ну, а тепер традиційні підсумки, в яких я, як завжди, не знаю, що писати. Фільм неординарний. Це чиста наукова фантастика, настільки рідкісна в наші дні. «Петля часу» – дуже жорсткий, серйозний фільм, з найпотужнішою гуманістичною кінцівкою, яка справді чіпляє. І в той же час кіно елементарно не дотягує до високого рівня. Занадто багато сюжетних недоречностей, невідповідностей, елементарних помилок в оповіді. Фільм суцільно побудований на логічних парадоксах. І якою б ефектною не була сцена розчленування винного лупера, сприймати її серйозно не виходить. Бо не може такого бути.

Фелінський