Буяк Петро. Художник. Дата та місце народження: 12 липня 1981 року, м. Івано-Франківськ.

Персональні виставки: фотовиставка-проект «Урбанізм»; галерея «Чотири кімнати» (2005 р.); презентація листівок із казкою «То було ше тогди…» в Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Києві (2014 р.); створення проекту «Вибирай і добирай років» при МЦСМ, відкриття виставки та проведення перфоменсу; презентація короткометражного фільму «Життя Миколи» (2014 р.); виставка «Шо було би, якби місто затопило море» (2014р.); виставка-проект «Птахи України» (2014р.).

Основні професійні досягнення: створення радіопроекту «Корчма», авторська програма про музику народів світу на радіо «Вежа».

Здійснив проект-мотоподорож «Стежками України» на мотоциклі «Дніпро-11» з коляскою. Подорож тривала місяць, а довжина маршруту склала 2600 кілометрів. Втілив проект мотоекспедиції «Дніпром до Байкалу». Подорож здійснена на мотоциклі «Дніпро-11» з коляскою. Тривалість подорожі чотири місяці. Маршрут довжиною 18 600 км проліг через Україну, Казахстан, Монголію та Росію.

Працював над проектом «Гуцульська Форель». Брав участь у проведенні археологічних досліджень гуцульського краю. Провів дослідження печер у Косівському та Верховинському районах, виявив сенсаційні знахідки. Тісно співпрацює із CAG (Центром Археології Гуцульщини), що знаходиться у Вашингтоні (США).

 

– За якихось півроку ти став чи не найвідомішим франківським художником у соцмережах. Та й завдяки твоїм творчим крокам в «реалі» ти теж виходиш на новий рівень. Чого у тобі все-таки більше – митця чи промоутера власного таланту?

Останні вдало втілені задуми навчили мене правильно розставляти пріоритети. Коли вигадуєш в голові якийсь проект, то відразу (попри те, що знаєш, як то намалювати чи сказати) важливо паралельно формувати думку, як то діло просунути в широке коло глядача чи слухача. Ну, в принципі, завдяки тісному колу спілкування з людьми, які займаються мистецькими проектами, і мережі «Фейсбук» можна гори звернути.

Направду, вже довший час звик робити все сам. В такому ритмі ти ні на кого не ображаєшся, ніхто тебе не штуркає: «Давай швидше!», ти нікому не винен. Сам придумав – сам і просуваєш ту справу. Але все-таки люблю радитися, ніколи не дозволяю собі надмірно ставити себе над іншими, бо знаю, що при будь-яких, навіть малих, успіхах таким гріхом носа розбити об землю дуже легко. Йду за внутрішніми відчуттями, які кажуть мені, добре я то роблю чи ні. І який би проект офігенний не був, якщо мені щось всередині шепче, що ще не час, то я зупинюся і зроблю вибір.

Я гадаю, що митець і промоутер в мені сидять наполовину. До речі, робити правильний, незаангажований промоушн – то також мистецтво. Люблю хорошу, дивну рекламу, а ще більше люблю круглі очі маси народу, які не шарять, в чому фішка.

– А як ти думаєш, хто тобі шепче всередині – ангели чи біси, ти здатен це якось відрізнити?

Отут ти поставив дуже цікаве запитання. Іноді думаю, чи не з’їхав я з глузду. До речі, коли занурюєшся в роботу, то в голові одразу виринає така дивна річ, як відео- і аудіоряди – там же всі спогади минулого, всі кроки, всі розмови і зображення. З-поміж того всього є шепоти, які тебе щось спонукають робити чи не робити. Шепіт буває різний. Просто щось безглузде і незмістовне – ото точно є демони (сміється), а іноді йдеш – і тут на тобі, чувак, ідею, так роби! Не зробиш – капець! І аж мурахи по шкірі…

Отак якраз про Потоцького ідея зʼявилася за секунду. І я тоді піднімаю голову до неба (байдуже, дивиться хтось чи ні) і кажу: «Дякую тобі, небо, за те, що дало мені добру думку!» І тоді вже до роботи приступають демони, які тупо хочуть всю ту роботу завалити. Пияцтвом, лінню, надмірним сном, надмірними тусовками і так далі. Тому я вже тих пацанів добре відрізняю, хто там добрий, а хто злий, і розводняка вже не вийде (сміється).

– Твій проект «Потоцький» – прекрасна подяка митця рідному місту і водночас потужний мистецький меседж. Ти якось відчув реакцію міста, городян, влади на це?

Коли народжувався проект про пана Потоцького, але був наполовину в утробі, то я свято вірив, що людям, особливо тим корінним, які живуть у місті, він сподобається. Зрештою, не тільки веселими картинками чи абсурдними історіями, а й тим, що нарешті в місті з’являються перші меседжі  до того, що на багатій історії виникнення нашого міста можна бачити нові ракурси, які проявляються на чомусь свіжому. Наше місто – страшний галицький узурпований консерватор! Дуже важко людям дається розуміння чогось нового, дуже важко. Але на кожну консерву є свій консервний ніж. І то є любов. Я дуже люблю своє місто, і де би моя нога в цьому житті не ступала, я хочу жити тільки тут.

Мені за останній місяць трапилась нагода провести три екскурсії рідним містом – як ранковим, так і вечірнім – для знайомих з Києва. То я брав поштівки в руки і ходив, наче гід, розповідаючи про те, що в нас був великий землетрус, під час якого в підземеллях було втрачено рецепт пива від пана Потоцького. Я розповідав їм давню оновлену легенду про порт у Франківську і ще купу всього. І вони так тішилися і так мліли від радості, що мене самого аж пропирало від тих легенд, які я їм розповів. І я розумів, коли отримав кавалок добра від тих людей, що наше місто не таке вже й погане. Та воно найкрутіше, просто його треба любити, шанувати і розвивати, попри ті всі перешкоди, які ставить нам деяка міська сила, що називається владою. Я так скажу: за свої роки життя в місті я ще від влади жодного добра не дочекався. А то, що вони подають під соусом «культурний розвиток міста», я б назвав культурненько – розвалили моє місто. Моя пропозиція до влади така: не помагаєте, то й не заважайте! А мешканцям міста най буде на втіху проект про пана Потоцького, який матиме після поштівок логічне продовження.

– Наскільки тобі як митцю заважає так званий галицький консерватизм?

Оооооо! Тут є про що розповісти. У нас, галичан, присутнє таке, знаєш, коренем проросле галицьке жлобство і рагулізм. Попри те, що ми любимо клясти москалів, жидів і так далі й казати, які всі погані, ми пропускаємо один момент – що ми такі самі погані, тільки хитріші. Східняки відрізняються відсутністю скромності і конкретною прямотою. Галичанин же любить під соусом цноти і скромності зробити таке соковите западло своїм людям, що не оговтаєшся потім, як же тебе так нагнули. Страшні люди!

Я гадаю, то все пов’язане з неоднорідністю міграцій різних народів і тиском з усіх фронтів на свідомість нашого «ґазди». Ненавиджу слово «ґазда»! Ґазда – то ніби хазяїн, той, хто має у всьому лад і може дати пораду іншому. Тут – нє! Тут ґазда – аби повимахуватися і зробити так, щоб душа тішилася від біди сусіда. Галичани хочуть змін, але бояться експерименту. Галичани люблять скаржитися на життя, але тішаться, коли в когось зле – їм так стає легше. Дуже-дуже потворна ментальна сатана.

Але є світло в кінці тунелю, є! Молодь вдупляється нарешті в тему, молодь навчилася сміливо старшим казати: «Нє-нє, вуйку, ти мав шанс своє показати, а тепер диви, як треба!» І оп-па: старий сидить – молодий танцює. Молодь за останні два роки у Франківську здобула і зробила більше, ніж старші люди за кілька десятиліть. Але також є «але». Молодь мусить віддавати шану старшим, як би там не було. Бо старша людина – то є як фундамент, від нього треба відштовхуватися, на помилках вчитися, іноді й радитися треба, не соромлячись, і не вимахуватися перед старшими ніколи. Хтозна через яке пекло вони пройшли, аби мати ті здобутки, які мають. Треба вчитися любити один одного і помагати…

– Недавно ти був в ефірі «Галичини» у програмі Ольги Бабій «За філіжанкою кави». Нема чого гріха таїти, це досить консервативний канал і досить консервативний формат. Як так сталося, що запросили тебе? І як це було? Розкажи про свої відчуття від цього. Ти це позиціонував як одну із мрій свого життя, чому?

(Сміється). Телебачення «Галичина» – то є для мене дійсно як машина часу. Там все добре в ефірі, чемно так, злагоджено. Співають Білоножки, Гіга рве сорочку і екран, а ведучі щирими усмішками тішать тисячі дідусів і бабусь своїми привітаннями. Всі зустрічі з гостями студій проходять на найвищому рівні – у вишиванках, з квітами, з побажаннями і захопленнями одне одним. Це просто не канал, а ідилія!

Ольга Бабій – то є найкрутіша жінка, яку знають всі, від старого до малого, в кожному містечку й селі. Її програми «За філіжанкою кави» – то просто щось. Я вважаю, що то є безкінечний перформенс, який йде і йде, йде і йде…

І то вже давно ми в тісних колах мріяли не те, що побувати там в ефірах, а просто привітатися з тими ведучими і подякувати за їхню творчість. І тут нещодавно знімає колєжанка сюжет про поштівки, і я так з ходу їй кажу, що хочу на програму до Ольги Бабій, бо пруся від того всього, що по «Галичині» йде. І що думаєш: вона підійшла до пані Ольги і каже: є такий Петро, він їздив в Азію, а ще малює, любить «Галичину» і страшно хоче на програму…

Ну, і, словом, ми приходимо з другом Назаром Валеровічем. Я в піджаку з квітами – і тут вона. Це був незабутній момент. Вона в житті така сама, як і в ефірі. Шикарна жінка! Я говорив все, як думав, і все, як є. Вона тішилася, їй було, може, і незвично вести ефір так розкуто і не за правилами, але, наскільки я знаю, вона була щаслива.

– Насамкінець. Щойно ти відкрив персональну галерею «ГАК» (Галерея ах…нної картини). Дуже цікава і свіжа ідея для міста. Розкажи детальніше про це.

До цього я йшов довго. По-перше, настав момент працювати не вдома, а в майстерні. Нічого не відволікає, сидиш собі під тиху музику і працюєш –  просто кайф. Це один бік історії. Колись давно я уявляв, що якщо з’являться гроші, то відкрию у Франківську бар – маленький, десь 3 на 4 метри, щоб людей шість там влізло, більше ні – і буду частувати їх нехитрими закусками і напоями. Але водночас щотижня бар буде представляти на стінах в себе якісь експозиції. Будуть такі собі неформальні виставки та презентації попри роботу бару як такого. Ну, така біла мрія. І тут сиджу я з Остапом Бринським і хвалюся йому, що є в мене вже майстерня в центрі, але хочу там таку галерею зробити з ідеєю, що одна стіна буде відведена під галерею однієї картини. І один раз на тиждень на стіні буде висіти один автор, який представить свою роботу. І тут Остап видає назву – галерея «ГАК». Я питаю, що означає «гак»? А він преться від сміху і каже:  “Галерея ах…нної картини”.

І тут нас понесло. «Зловив на гак автора», «повісив на гак картину». «Гак на живця закинув» і купа всяких аналогій. Я наступного дня побіг на п’яний базар, купив гак від крану, лебідку, ланц. Пофарбував стіну, намалював логотип, створив у «Фейсбуці» групу. І почав виписувати всім художникам ідею виставити свою ах…нну картину в моїй галереї. Там, окрім самої картини в інтернеті, буде завжди коротка інформація про автора, опис роботи і три питання від галереї. Питання будуть такі, які соромляться або не вміють зазвичай питати журналісти. Ну так от.

Минув тиждень від виникнення ідеї, і от що я маю. Завершений ремонт в галереї і перший список учасників. А це одні з найвідоміших українських художників. Такі, як П. Хуяк (місце проживання невідоме), Кіндер Альбум (Львів), Тарас Кеб (Львів), Пірожок (Львів), Дідіка (Івано-Франківськ), Кирил Кирилов (Івано-Франківськ), Остап Бринський (Івано-Франківськ), Барвінка (Львів). Також прийняв пропозицію Віктор Пузо, він же Віктор Буравкін (Москва) з тусовок гурту «НОМ», хто не в курсі. Зараз йдуть останні приготування до відкриття, і розпочне галерея «ГАК» свою діяльність з П. Хуяка. Тішуся, бо майже без жодних затрат, завдяки хоча б якісь локації та інтернету можна робити крутезні речі, яких так зараз потребує наш Івано-Франківськ. Надіюся, на «ГАКу» повисить багато авторів. Усі на «ГАК»!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ