На початку грудня навмисно до різдвяних свят у Краєзнавчому музеї Івано-Франківська виставлено відреставровану ікону «Різдво Христове». Минулого року її знайшли у фондосховищах у поганому стані, з великою кількістю воскових забруднень, лущень, втратами фарбового покриття і левкасу. Львівська дослідниця, мистецтвознавець Марія Гелетович вважає, що ікона походить з 1680 року і належала до празникового ряду іконостасів. За всіма ознаками, кажуть дослідники, це ікона з Риботицької школи іконопису.

За словами її реставратора, автора проекту «Врятуймо скарби разом» Валерія Твердохліба, у запасниках українських музеїв, лише за офіційними даними, на реставрацію очікують понад 700 тисяч творів мистецтва. Більшість із них може так ніколи і не потрапити на очі сучасного глядача. Безгрошів’я, радянське мислення і закостеніла психологія – ось далеко не повний перелік чинників, які заважають українцям дбати про власну історію і показувати її не лише своїм громадянам, але й іноземцям, щоб про Україну і українців нарешті дізналися як про культурну і давню націю, а не як колоніальний придаток, уламок однієї чи іншої імперії.

Музейна справа, на думку майстра відновлення давніх артефактів, – це державна політика, це те, що має стати однією з підвалин міцної держави, яку знають, шанують і поважають у світі.

Цінність пам’ятки

Приміщення, де ми зустрічаємося з паном Твердохлібом, – двоповерхова забудова неподалік від Музею мистецтв Прикарпаття. Старі двері – із тих, що сьогодні по місту намагаються зберегти і відновити ентузіасти – замкнено на залізну засувку. Вузький неопалюваний коридор і двері наліво. За ними – три тісні кімнатчини, наповнені ветхими раритетами – врятованими від занепаду творами сакрального мистецтва. Залишки іконостасів, статуї, поточені шашелем, у яких заледве вгадуються людські постаті, – цінніші за академічних херувимів, каже майстер, бо є прикладами народного мистецтва. Деякі з них у такому жахливому стані, що реставратор не знає, з котрого боку до них приступитися. Фарба від найменшого дотику осипається. Унікальність і цінність цього, на перший погляд, зотлілого «мотлоху» в тому, що це все, що залишилося від давніх церковних розписів, вцілілих під час совєтської боротьби з «опієм для народних мас».

Загалом, каже Валерій Твердохліб, по Україні в музеях зберігається понад 12 мільйонів експонатів. 700 тис. з них потребують реставрації і мають всі шанси за ситуації, в якій сьогодні опинилася галузь, ніколи не бути побаченими. Ці цифри, правда, доволі умовні, глибоко їх ніхто не аналізував, але такі дані озвучувалися на наукових зустрічах.

Сказати точно, скільки таких експонатів є по області, складно. Краєзнавчий музей, наприклад, має понад 100 тис. експонатів, Музей мистецтв Прикарпаття – більше 20 тисяч. А є ще Коломия та деякі інші.

«Не всі експонати мають однакову цінність. Практика збирання музейних фондів тягнеться ще з радянських часів. Тоді музеям треба було якісь категорії, і вони наганяли ту кількість, – каже Валерій Твердохліб. – І так триває досі. Міністерство культури щороку дає припис, що треба зібрати, скажімо, 700 експонатів. І ми кількісно маємо, але якісно…»

Щось старе не обов’язково є цінним, пояснює художник-реставратор. Пам’ятка навіть сучасна, але пов’язана з сучасною історією, подіями, може бути дуже цінною для людей, країни, історії, культури, для нації. І, власне, державні музеї мали б відбирати найкращі експонати, як то є в будь-яких музеях Європи. В експозиціях у них є лише найцінніші речі, які характеризують епоху, історію. Наприклад, Лувр не приймає більше експонатів. Має бути ціла державна політика, бо є дійсно унікальні речі на ринку. Є приватні колекції, і вони постійно десь випливають, багато що можна було б купувати – держава мала б виділяти на це кошти, щоб ми мали найцінніші твори у фондах.

Аби вижити

Але ці речі мають десь зберігатися – всього не виставиш на загальний огляд. А зі зберіганням у нас також проблема. Приміщення для зберігання експонатури давно не ремонтувалися. Тобто воно лежить там «на зберіганні», але це не те зберігання, яке має бути. Наприклад, твори іконопису, відреставровані командою реставраторів, у якій працює Твердохліб, передати до фондів проблематично. Фонди іконопису не є впорядковані настільки, щоб можна було якісно відреставровані твори з експозиції туди передати. Спершу треба впорядкувати фонди, зробити ремонт і якісно це все утримувати.

«Взагалі, якщо говорити про експонування творів культури, історії, мистецтва, нам, зокрема в Івано-Франківську, потрібен сучасний музей чи виставкова площа, – додає реставратор. – Такі речі моментально міняють обличчя міста, його структуру, пожвавлюється туризм, піднімається статус. Але ми до цього ще не доросли. Свідомість людей, і в першу чергу чиновників, не доросла. Їх задовольняє рівень тих музеїв, що в нас є. 20 років минуло, і ми не зрушили з місця в плані психології, відношення і людей, і працівників музеїв, які повинні хотіти вчитися щось робити. Ми хочемо, щоби хтось прийшов, дав нам грант, щоб ми щось зробили. Хоча, з іншого боку, у мене у відділі реставратор отримує від 1600 до 2000 грн. на руки. Наші люди навіть не мають можливості поїхати до Львова чи Києва, аби чогось повчитися, щось побачити, бо відрядних немає. Не кажу вже про Німеччину, Польщу, Австрію, Францію. Фінансування просто жахливе, зараз стоїть питання, аби вижити, не йдеться про якийсь розвиток. Доводиться щось робити додатково, шукати інших заробітків, щоби на ці кошти могти поїхати щось побачити, повчитися».

З’являються, щоправда, громадські ініціативи, як, наприклад, проект «Ратуша – серце міста» в рамках транскордонної співпраці з Польщею, який показав, наскільки можна в місті це поставити по-іншому, зробити сучасний музей. Як приклад такого музею, Валерій Твердохліб наводить музей історії польських євреїв у Варшаві. «Це варто бачити – як вони показали свою історію, – розповідає він. – Якби ми в Україні показували так свою історію, нам би нікому нічого не довелося пояснювати: схід, захід, війна. Бо всі би знали і бачили, хто ми є. Наскільки це круто, цікаво і важливо».

А у нас, з жалем констатує реставратор, музеї – це установи зупиненого часу. Але є багато музеїв в Україні, які дуже динамічні, це залежить від працівників. Наприклад, Національний музей Шептицького чи Коломийський музей Гуцульщини. «Коли людина горить на посаді, переймається, тоді є зміна, – наголошує він. – Культура – це стратегія. Це найперше, чим держава мала би займатися. Культура, писемні згадки, мистецтво – це нас тримає як націю. Це політика».

Що важливіше

А про ситуацію з реставрацією Валерій Твердохліб каже, що це взагалі катастрофа. Те, що робиться в Івано-Франківську зусиллями реставраційного відділу, – це фактично консервація творів. На більше немає ні коштів, ні умов, ні місця. До прикладу, у Львові сьогодні є 30 реставраторів, а в реставраційному відділі Краєзнавчого музею – лише троє. В Івано-Франківську можна було б відкрити школу реставрації, закупити сучасне обладнання, запросити фахівців, але нікому того не треба, ніхто тим не переймається. А тут є твори в дуже важкому стані, полишалися унікальні фрагменти знищених совітами сакральних творів, – їх треба зберегти. Скажімо, ікона Різдва. «Галицька ікона – це взагалі було ціле явище, унікальне, неповторне. Як космацька кераміка чи гуцульська ікона. Але якщо держава про це не дбатиме, все пропаде, розійдеться по приватних колекціях», – застерігає фахівець.

Тому ще 2009 року Валерій Твердохліб започаткував проект «Врятуймо скарби разом», намагаючись ці моделі в місті запустити. З того часу зусиллями меценатів, ентузіастів вдалося врятувати понад сотню творів. Деякі з них чудом врятувалися, як-от ікона Антонія Падевського, колекція Антимінців, релікварій святого Пантелеймона, мощі святих, які привіз архієпископ Левицький в кінці ХІХ ст.

«Доводиться постійно ходити, доводити. Вже відбулися перемовини з головою міста, щоб зробити таку інтерактивну реставраційну майстерню, цікаву, відкриту, щоб люди могли бачити, як відбувається процес реставрації, через відкриті зони вікон, – розповідає майстер. – Люди б зрозуміли, що відбувається, це було б цікаво, такого ніде в Україні немає. Треба вчити людей, виносити це за рамки музею, показувати – за це люди воюють, ми це робимо для народу. Але влада мусить прийняти це рішення для себе: що для них важливіше – зробити знову якийсь магазин чи звернути увагу на культуру».

«Добре, що зробили оглядовий майданчик, – відзначає Твердохліб, – але його треба доповнити музеєм історії міста. Щоб людина зайшла, подивилася на нашу історію в артефактах, у предметах, а потім глянула на місто згори. Дуже багато відвідувачів приїздить до міста, в т.ч. зі сходу України, і музей має бути тим його обличчям. Він має бути дуже якісний, дуже сучасний, це має бути візитна картка».

Якщо місто хоче мати перспективу, переконаний реставратор, то в ньому треба не тільки навести порядок, покласти бруківку і підлатати дороги. Людина має духовно, культурно щось отримати. «У нас є прекрасна колекція Музею мистецтв Прикарпаття, експонати археології, живопис тощо. Але ми навіть не маємо де це виставити. Місто або повинно побудувати новий музей, або втілювати це в наявних приміщеннях, наприклад, у палаці Потоцьких», – резюмує Валерій Твердохліб.

Володимир ГАРМАТЮК