Чорнобаївка, Лисичанськ, Краматорськ, Миколаїв, Харків, Охтирка, Чугуїв… Так склалося, що більшість волонтерської спільноти «Бойківчанка» – переселенці. Переважно жінки. Їх об’єднує бажання помогти, перемогти і швидше вернутися додому, пише «Галицький кореспондент». 

Кожна людина – своя доля. У тієї батько на війні загинув, в іншої хату розбомбили, хтось пережив жахи окупації, ще в когось чоловік зараз під Бахмутом…

Зібралися спонтанно. На третій день після вторгнення. Тканину тоді добували де могли – до середини березня усе ж було зачинено: магазини, базари, секондхенди… Несли з дому хто що мав, розповідає співорганізаторка франківка Руслана Бойко. До речі, назва спільноти походить від її прізвища.

За весь час волонтери з сітками переїжджали з місця на місце. Зараз їх прихистили в ЗОШ №17.

Кажуть, емоційно не вигорають і не втомлюються, навіть ті, хто плете щодня уже весь рік.

«Про що ви говорите? – дивується Руслана Бойко. – Хлопці на передовій героїчно б’ються, а ми будемо вигорати?».

«У мене зять на фронті, сусід воює з самого початку, син подруги так само на війні – хіба мені треба натхнення?» – додає франківка Ярослава Гарматій, яка ще й робить окопні свічки. 

Щомісяця волонтери «Бойківчанки» плетуть приблизно 600 метрів сіток. На початку вторгнення тут робили сітки для івано-франківського аеропорту, потім весь час на фронт, зараз – конкретно для Бахмута.

До кожної сітки кладуть дитячий малюнок, вервичку і ангелочка, якого шиє співорганізаторка спільноти франківка Олена Матчак. Хлопці потім часто надсилають фотозвіт. А на стіні висить подяка від бійців «Азову». І все це дуже надихає волонтерок.

Раніше плели великі сітки, тепер стандартного розміру – 3 м на 6 м. Використовують мікси тканин. Все залежить від сезону: влітку треба колір хакі, восени – бежево-коричневі тони, взимку – білі.

За тканинами полюють по секондхендах. Там, до речі, справжня конкуренція, адже в місті ще багато волонтерів, які плетуть маскувальні сітки. Хто раніше прийде, тому й пощастило.

Купують за гроші зі складчини, куди кожен вносить якусь невеличку суму. 

Волонтерки називають себе павучками. Кожен відповідальний за певну операцію: комусь добре вдається плести, хтось краще нарізає тканину, інші порять лахи. Часом аж мозолі на руках виступають.

Під час роботи багато сміються, іноді плачуть або моляться, часто співають.

До речі, у спільноті не лише сітками займаються, також в’яжуть шкарпетки для бійців і м’які коцики, щоб сидіти.

Ходять позмінно: з ранку до обіду і з обіду до вечора. Так робота кипить майже по 12 годин щодня. Навіть у неділю люди приходять: спочатку до церкви, а тоді «на сітки».

«Священник казав, що після вранішньої літургії вже можна плести, бо на фронті вихідних нема», – говорить Олена Матчак. 

Тетяна з Краматорська плете сітки ще з 2014 року, у Франківську – з квітня минулого року, відколи евакуювалась сюди.

«У цій справі головне – не збитися з темпу, з рисунку, добре підбирати кольори, – усміхається жінка. – А взагалі головне – бажання хоч чимось помогти армії». 

Після початку великої війни у приміщення в Краматорську, де Тетяна з іншими волонтерами плели сітки, «прилетіло». Вона думає, що «по наводці» когось із місцевих зрадників, їх називають там «ждунами».

Одній із найстарших «бойківчанок» днями сповнився 71 рік. Франківку Віру Музику жінки називають «мамою-годувальницею» – постійно гостить їх смакотою. Найбільше люблять пиріжки з горохом і індійськими приправами. «Я називаю їх пиріжками з червоною ікрою», – регоче пані Віра. 

«Знаєте, я навіть готова, щоб у мою хату «прилетіло» від українських вояків – якщо це поможе знищити окупантів», – каже Тетяна Старцева з Лисичанська.

Її син зараз воює там, де гаряче. Кілька разів плела сітки для його роти. Плела і молилася: «Боже, як не моєму синочку, то, може, іншу дитину захистить».

Тетяна не знає що зараз з її будинком, недавно обірвався зв’язок з сусідами – немає кого запитати. Ще донедавна розповідали, що дім жінки зайняли росіяни.

«Дуже важко уявляти, що в твоїх стінах тиняються окупанти, торкаються твоїх речей, їдять з твого посуду… – ділиться переселенка. – Люди розповідали, що в будинках, чиї господарі евакуювалися, лишилися голі стіни – росіяни все винесли, а що лишилося – місцеві потягнули. Багато зрадників, колаборантів. Вони і до війни тараторили, що ненавидять Україну і у всіх бідах винна Америка».

Волонтерки кажуть, у Франківську добре, але ж додому все одно хочеться. Наприклад, Наталя Вехова з Харкова найбільше сумує за своєю дачею, то було її місце сили і натхнення. На щастя, дача зараз «жива», хоча по сусідніх ділянках вже було багато «прильотів».

Ольгу Бушкову в Миколаєві чекають чоловік і кіт Рижик. Вона страшенно хоче додому, але дуже боїться: «Як згадаю той моторошний гул літаків, який накрив нас у перші дні, то досі аж зіщулююся вся».

Олена Матчак розповідає про чоловіка з Харківщини, який разом з волонтерами ходив «на сітки». Коли у вересні звільнили його рідну Балаклію, того ж дня побіг пакувати валізи.

«Ми просили, аби почекав хоч тиждень, нехай бодай зачистку зроблять, – згадує пані Олена. – Де там. Каже: хай і небезпечно, і поруйновано все, але то є мій дім».

На День перемоги «бойківчанки» вже мають чіткий план. Сплетуть велику і яскраву синьо-жовту сітку, поїдуть до Києва і підуть зі своєю геть не маскувальною сіткою по Хрещатику.

Наталя МОСТОВА