В Івано-Франківську проживає понад 300 незрячих осіб. І багатьом із них щодня доводиться виходити з дому, щоб піти на роботу, в магазин, перукарню, лікарню або навіть театр. Як місто пристосоване для потреб людей із вадами зору, дізнавався журналіст «Галицького кореспондента».

Гуртожиток, в якому проживають незрячі, розміщений подалі від центру міста. Дорогу туди знають і водії маршруток, і прості перехожі. На перехресті біля нього є також відповідний дорожній знак. Затемнені окуляри і тростину прийнято вважати «візитівкою» людини з вадами зору.

Назустріч журналісту Микола Ткачук виходить без будь-якої допомоги. Каже, що тут, на своїй території, орієнтується добре.

Житло людини, яка не бачить, мало чим різниться від оселі інших людей. Тут охайно, гарний малюнок на стіні, пригощають чаєм та печивом. Лише деталі видають те, як пан Микола призвичаївся: комп’ютер, який розмовляє, диктофони та плеєри, дві тростини, таблиця для писання шрифтом Брайля та Старий Заповіт, записаний на касети.

незрячі-х-а

За багато років 60-річний чоловік навчився чудово орієнтуватися у просторі і власноруч вирішувати проблеми. Згадує, як часто доводилося травмуватися і навіть падати у каналізацію, як його тростину переїжджали автомобілем. Незважаючи на це, він освоїв не лише прогулянки власним містом, а й відвідав інші міста України. Мріє також побувати за кордоном.

«Кажуть, дуже багато для незрячих робить влада в Іспанії, гарно пристосована також Чехія, – зазначає він. – Нам поки що вдалося озвучити лише кілька світлофорів та отримати тактильні плити на переходах. Навіть ті – далеко не всюди».

Небезпека вулиці

Складним для людей з вадами зору в першу чергу є пересування зовсім не пристосованими для них вулицями міста. Найкращим помічником для незрячого є тактильна тростина, та і вона зарадить не завжди.

«Розумієте, тростина допомагає зорієнтуватися. На кінці палиці є кулька, вона має ковзати поверхнею, так ми відчуваємо основні перешкоди на шляху. Нею відчуваємо також і край тротуару. Добре, якщо пішохідна зона від дороги відгороджена перилами, та такого у нашому місті дуже мало», – розповідає Микола Ткачук.

Свою тростину чоловік ремонтував самотужки. Їх мали б виділяти, але не завжди вдається дочекатися, а коштує вона близько 40 доларів.

По сусідству проживає ще близько 50 незрячих, багато їх живе також на Пасічній. Деякі працюють поруч на підприємстві, виготовляють паперові папки, інші багато часу проводять в осередку Українського товариства сліпих. Іноді відвідують обласний музично-драматичний театр, який безкоштовно запрошує членів УТОСу на свої вистави.

Але далеко не всі люди з вадами зору можуть похизуватися сміливістю перебувати на вулиці. Брат пана Миколи Мирослав розповідає, що незрячі часто просто не виходять з дому: «У них є своя зона комфорту. Добре, якщо мають допомогу рідних, так і справляються. Та на вулицю без зайвої потреби намагаються не виходити».

Мирослав Ткачук розуміє таку позицію, каже, що почуватися комфортно за відсутності належних умов справді складно. Він також не бачить, але його життя насправді дуже яскраве. Чоловік працює масажистом, цікавиться творчістю, подорожує. Незабаром планує спуститися на рафтах по Дністру.

Для того, щоб дістатися до того чи іншого місця, для користування громадським транспортом чи у магазинах йому доводиться просити допомоги тих, хто поряд, а якщо ні, то буквально навпомацки прокладати собі новий маршрут.

Розуміють не завжди

Якщо поруч зі своїм домом люди вивчають маршрут досконало, то щоб піти у лікарню, купити одяг чи навіть відвідати перукарню, незрячим потрібен супровід.

Міська служба супроводу фінансується службою зайнятості та міською владою. Таких супроводжуючих, які можуть забрати людину з дому, поїхати з нею у справах та допомогти їй повернутися назад, у нашому місті є лише двоє. На 300 людей з інвалідністю по зору це неймовірно мало.

Працівник служби супроводу Наталія Ліщинська запевняє, що вони з роботою справляються. Хоча замовляти супроводжуючого потрібно за день, а інколи й за тиждень. «Буває важко, але ми справляємося. Раніше було більше людей, коли була менша оплата. Тепер мінімальна зарплата – 3200 гривень, відповідно, потрібно більше коштів, тому й працівників поменшало», – пояснює вона.

Працювати у службі охочі є, та, мабуть, найняти більше, ніж двох супроводжуючих, не можна. Втім, на роботу пані Наталія не скаржиться, радо допомагає людям і на проблеми не зважає. Каже лише, що важко іноді пояснити водієві маршрутки, чому той, хто супроводжує незрячого, не зобов’язаний оплачувати проїзд. Перевізники про це знають, та не всі водії погоджуються везти безкоштовно.

Транспорт взагалі є одним з найбільших жахіть для незрячого, особливо у ранковий час. Якщо є така можливість, то незрячі намагаються долати відстань пішки. Бо інколи доводиться до години просити допомоги в людей на зупинці. А люди реагують по-різному: хтось допоможе сам, а хтось часом проігнорує.

У місті є лише кілька озвучених маршрутів громадського транспорту, та щоб почути свою зупинку, потрібно спочатку якось зайти в салон. Немає достатнього розуміння й у водіїв. Оксана Логвін, голова міської організації УТОС, з усміхом розповідає, як водії кричать, поки їм намагаєшся пояснити свою ситуацію. Не завжди водій усвідомлює, що людина в окулярах потребує допомоги.

Треба зробити зусилля

Серйозною проблемою для людей з вадами зору є також звичайна прогулянка містом.

Згідно з інформацією КП «Івано-Франківськміськсвітло», у 2016 р. жодного нового світлофора озвучити не змогли. Не встигли також провести капітальний ремонт на вул. Слави Стецько, неподалік від місцевого УТОСу.

Ще у 2013 р. франківцям обіцяли таксі для незрячих, та його немає і досі. В УТОСі ж наголошують, що для них вулиці міста – вічна проблема. Описали навіть свою «улюблену» локацію – зупинку біля ринку.

«От ви знаєте ту зупинку. Там так багато людей, всі з сумками, кричить це християнське радіо, почути щось просто неможливо. А ви спробуйте тепер пройти там із заплющеними очима», – діляться члени організації.

Минулого року представники Івано-Франківської громадської обласної асоціації інвалідів оригінальним способом вирішили донести свої проблеми до влади. Вони організували акцію, під час якої кілька чиновників, зокрема міський голова Руслан Марцінків, пересіли в інвалідні візки та пересувалися із зав’язаними очима. Очільник міста тоді щиро зізнався – йому було страшно. І страшніше саме нічого не бачити, ніж пересуватися в інвалідному візку.

«Ми повинні зробити зусилля, щоб виділити додатково кошти, а саме 1 млн. грн., щоб бодай у центральній частині міста люди з обмеженими можливостями могли почуватися добре. Адже сьогодні Івано-Франківськ не пристосований для цього», – зазначив тоді міський голова.

Однак мільйона гривень на ці потреби у бюджет так і не було закладено. Відповідно до видатків міського бюджету, затверджених рішенням сесії Івано-Франківської міськради №60-2 від 25 грудня 2015 р., передбачено лише 119 тис. гривень. Ці кошти мали витратити на проведення ремонтних робіт та облаштування території, пристосованої для осіб з вадами зору поблизу УТОС на вул. Петлюри, 19.

Насправді ж ситуація там далека від бажаної. Микола Ткачук показує «улюблену» ділянку дорогою до продуктового магазину. Обабіч дороги встановили перила, які раптово обриваються і далі людина може вийти на дорогу або наштовхнутися на перешкоду. «От я ж просив – не робіть нам без нас! – демонструє він тростиною недолік. – Ми контролювали, щоб поручні на території гуртожитку зробити так, аби можна було дістатися до найближчих магазинів. Не все вийшло».

До магазинів, що поруч з гуртожитком, дістатися не складно, адже дорогу люди вже знають напам’ять і її вивчив навіть поводир-самоучка Цезар. Німецька вівчарка стала вірним другом пана Миколи та його брата, проводить їх до магазинів та додому. Вони жартують, що Цезар – патріот, бо вміє по-своєму відповідати на гасло «Слава Україні!», і є одним з небагатьох собак-поводирів, навчених в Україні. Як правило, їх тепер везуть з-за кордону, адже у нас їх вчили ще за часів Радянського Союзу.

Далеко від дому незрячі люди стараються без потреби не ходити. А коли дійсно   треба, то поруч часто хтось пропонує допомогу. В аптеках допомагає те, що на ліках є інформація шрифтом Брайля. Та в організації розповіли, що читає ним лише один відсоток людей з вадами зору.

 

Повноцінне життя

Нехай з деякими відмінностями від пересічних франківців, та люди з вадами зору намагаються жити повноцінно: працюють, подорожують, пишуть, читають книги, ходять у театр, розважаються. Деякі намагаються не залишати жодної вільної хвилинки, інші – надають перевагу власній зоні комфорту.

«Нам скасували статус людей з обмеженими можливостями. Та й справді, треба ще подумати, у кого можливості обмежені», – посміхається пан Микола.

Так чи інакше, люди зі статусом «інвалідність» потребують більше комфорту на вулицях, в установах та власних домівках. Натомість вони вчаться жити з тим, що мають.

Марта БАРАНЕЦЬКА