Паризька зустріч у Нормандському форматі, серед іншого, продемонструвала кричущу безпорадність у сфері комунікації людей, які називають себе заступниками керівника офісу президента та президентською пресслужбою.

Звісно, можна підходити до спілкування з медіа за принципами Андрія Богдана, який вважає, що журналісти владі не потрібні. Однак під час міжнародних заходів, тим більше, за участю Росії, з якою Україна веде гібридну війну, подібний формат дискомунікацій видається елементарно неприйнятним. Нагадаю, що гібридна війна передбачає агресивний вплив на свідомість  громадян іншої держави, і РФ у цьому питанні досягла неабияких успіхів.

Українська делегація мала у своєму розпорядженні понад десяток топ-спикерів, серед яких не лише топ-менеджер «Нафтогазу України» Юрій Вітренко, але і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, голова СБУ Іван Баканов, начальник Генерального штабу ЗСУ Руслан Хомчак. Вони за визначенням є джерелом інформації для журналістів, які зібралися у Парижі. Чому українські високопосадовці не стали ньюзмейкерами – питання насамперед до комунікаційної складової президентської команди. Добре відомо, що у нинішній системі влади медіаактивність узгоджується з Банковою часом навіть у дрібницях.

Натомість російський інформаційний порядок денний виявився більш цікавим, інсайдери та інформаційні сателіти Кремля відпрацювали свої завдання на відмінно, закидавши різноманітною дезінформацією не лише російський, але і український інформаційний простір.  Як виявилося, у ОПУ мало спроможні до імпровізацій, та вміють грати виключно на своєму інформаційному полі. І цей висновок – за великим рахунком, є вироком комунікаційній стратегії команди Зеленського.

Можна тішити себе думкою про успішну проведену зустріч у Нормандському форматі та говорити про всеохоплюючу підтримку президента, а можна звернути увагу на ціну поступок, заплачених офіційним Києвом за її проведення, результати, які не матимуть зобов’язуючого характеру для жодного з учасників, згадати про «народні республіки», які не перестають грати у «ляльковому театрі Путіна» та  проаналізувати медійну картину, що продемонструвала «осетрину другої свіжості» у діях ЗеКоманди.