Продовжуємо публікувати вперше перекладені українською спогади польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги “Креси Кресів”, 2008).

Мені було сім років, коли в 1936 році я пішов до школи. Офіційно вона називалася Семикласною школою вправ при Державній учительській чоловічій семінарії в Станиславові. Так у мене написано на збереженому й досі посвідченні (а не свідоцтві) про закінчення першого класу. Роком пізніше я вже отримав «свідоцтво Державної школи ІІІ ступеня при І Державному педагогічному ліцеї в Станиславові» з оцінками з дев’яти предметів. З тих свідоцтв випливає, що в 1937 році, мабуть, в результаті освітньої реформи, змінили офіційну назву, про що тоді я не мав зеленого поняття, адже нашу школу всі називали просто чвіченівкою (від польськ. ćwiczeniе – вправа – ред.).

У кожному класі, окрім парт, на яких ми сиділи, під стіною стояв ряд крісел, де сиділи ліцеїсти, які спостерігали за нашими заняттями. Траплялося також, що  вони під наглядом моєї першої вчительки, виховательки нашого класу, дуже красивої пані Антоніни Кузишин, вели цілі уроки. Тоді приходив і директор ліцею, Владислав Драбік, і стежив за заняттям. Класи для вправ були на першому поверсі, для ліцеїстів – на другому поверсі, але на перервах ми всі кружляли коридорами на обох поверхах або бігали по великому подвір’ї. Ліцеїсти не тільки були від нас набагато старші, але й вирізнялися тим, що ходили в довгих темно-синіх штанах і таких самих піджаках зі шкільними емблемами на рукавах, тобто в учнівській формі, а від нас – якщо йдеться про одяг – нічого, окрім охайності, не вимагалося.

До чвіченівки я ходив протягом трьох років і закінчив у ній три класи. До четвертого класу  не пішов, бо почалася війна. Коли  вторглися совіти, чвіченівку відразу ж ліквідували як елітну і направили нас до іншої школи. Я любив чвіченівку, своїх друзів і вчителів. В Станиславові було багато шкіл і гімназій – як державних, так і приватних. Переважно польських, але також і українських, єврейських, одна німецька школа і гімназія при євангелістській общині. Євреї мали дві гімназії з гебрейською мовою, купецьку торгівельну школу і жіночу ремісничу школу. Українці – аж чотири гімназії, а також жіночу вчительську семінарію. У всіх цих школах  було запроваджено й вивчення польської мови. А в польських школах обов’язково навчали руської мови, бо так офіційно називали українську мову і так мені вписали у свідоцтві. Від другого класу, окрім писати по-польськи, ми навчалися говорити, а також писати по-українськи кирилицею, і то з дуже добрим результатом, бо ми всі були обізнані з цією мовою. З багатьма ровесниками по сусідству і з вулиці ми віддавна розмовляли між собою почергово по-польськи або по-українськи і добре розумілися. Коли мама або Андзя забирали мене на торговицю, там говорили польсько-українською мішанкою, а коли з 1937 р. ми мешкали на вулиці Сапєжинській, я відразу ж подружився з Ражкєм і його старшим братом Степаном сімейства Васильків, які жили на другому поверсі. Загалом, вони говорили до мене по-українськи, а я до них по-польськи, і це зовсім нам не заважало у спільних іграх. Сварилися ми теж своїми мовами, здебільшого під час футболу.

Серед загальних шкіл моя чвіченівка вважалася найкращою. Вона була одна із найстаріших, адже її заснували в 1871 р., за Франца Йосифа як ц.к. учительську семінарію. А будинок моєї школи на розі вулиці Шпитальної і площі Тринітарської теж був із тих часів, на що вказували не тільки дуже товсті мури, але й неокласицистичний стиль, увінчаний на даху тимпаном і гарним балконом з чавунними перилами над вхідною брамою.

До чвіченівки я ходив різними дорогами. Спершу з вулиці Пелеша, звідти мене проводжали мама або батько. Потім із вулиці Сапєжинської, а відтак з Камінського. Місто найкраще пізнавати, коли самостійно повертаєшся зі школи додому, але разом із друзями. Наша улюблена дорога вела через вулицю Шпитальну або Вірменську на презентабельну вулицю Третього Травня, бо було тут на що витріщатися. На Вірменській – на приватну єврейську гімназію, звану хедером, де на внутрішньому дворику знайомі євреї в гімназійній формі виконували різні вправи або грали в м’яча. Відразу біля перетину з Третього Травня був магазин із вуличними вивісками пана Клепацького і книгарня «Ренесанс». Ми сюди заходили запитати, чи вже є черговий зошит ілюстрованих пригод Козлика Мацьолка, і оглядали різні книги. Поруч, вже на Третього Травня, була друга книгарня, пана Сушинського, де ми запитували, звісно, про те саме. Неподалік, на складі Янчишина, ми купували зошити, олівці, крейду і гумки «Мишка», а цукерки – в магазині «Під Нарцисом». А потім переходили на другий бік вулиці подивитися на клумби квітів у саду Теодора Белея, і врешті йшли під браму велетенських казарм 48-го Полку піхоти, де ми чекали на зміну варти – завжди в полудень, коли починали бити дзвони в костелах. Але й вулиця Шпитальна мала свою привабу. Адже з іншого боку нашої чвіченівки був розміщений змінений на військовий шпиталь красивий палац родини Потоцьких, тих, які заснували місто Станиславів.

Палац і прилеглі до нього корпуси розташовувалися в просторому парку за високою масивною огорожею, через яку було все видно. За брамою ліворуч стояв малий будинок, де містився штаб військової жандармерії. Звідти виходили по двоє патрулі жандармів. Патрулі поверталися, часто проводячи рядових без перепусток. Під брамою палацу часто простоювали і міські панни, і сільські дівчата – красиві. Вони приходили відвідати своїх хворих хлопців із війська, а оскільки їх не завжди пускали, тож  солдати в блактинуватих вицвілих кітелях виходили до них і розмовляли через огорожу. Ми після виходу зі школи любили роздивлятися гарну браму з гербом Потоцьких і двома високими колонами, на яких були стилізовані постаті рицарів в обладунках і шоломах. Правда, без характерних для польських гусарів крил, але ми свято вірили, що це були саме наші гусари, якими командували Потоцькі. Пізніше друг Женджан роз’яснив нам, що ці колони під кінець ХVІІІ століття поставили австрійці, які купили палац у Потоцьких і змінили його на один із перших військових шпиталів у Європі. Саме в Станиславові!

Рід Потоцьких за свої заслуги в обороні Речі Посполитої перед татарськими і козацькими набігами і у війнах із турками отримав величезні волості на Покутті і з метою оборони цих земель і населення вирішив заснувати укріплений град у межиріччі двох бистрих рік, називаних Бистрицями, в місці, де було село Заболоття. Гетьман Станіслав Потоцький уподобав собі це місце раніше, бо часто приїздив до Заболоття на полювання в навколишніх лісах. Прізвисько Ревера він отримав від свого життєвого гасла: re vera, що по-латині означало «істинно, справді, по суті»; часто його повторював, аби підкреслити значення своїх слів. Гетьман Потоцький, розібравшись до сорочки, став за плуг і визначив кордони міста, яке з часом назвали Станиславовом не тільки від його імені, але також від імені його внука.

…Становлення і зміцнення цього граду було заслугою трьох поколінь Потоцьких: Станіслава Ревери, який це місто задумав; його сина Анджея, котрий це місто збудував; і зрештою онука Станіслава, котрий своєю геройською смертю прославив місто і зміцнив назву. Гетьман Ревера Потоцький мав свій план зміцнення південного кордону Речі Посполитої і цивілізування цих земель, на яких колись процвітало Галицьке князівство. Він також пам’ятав недавню справу важливого, як і Потоцькі, роду Замойських, які під кінець XVI століття доклали зусиль, аби звести місто Замость на Люльщизні. Вони збудували красиве ренесансове місто, оточене непереможними мурами. Тож всередині XVII століття у Потоцького не тільки визріває думка звершити подібну справу, а й нагромаджуються відповідні засоби  і сили, щоб втілити свою мрію. У 1654 році вперше з’являється згадка про засновану Реверою Потоцьким твердиню. Через певний час виникає легенда проте, як він   плугом визначив кордони міста, а також місця для ринку, палацу, святинь усіх визнань, вулиць, площ і оборонних мурів. Легенду підтверджує й повідомлення одного диякона, який прожив 125 років і запам’ятав розповідь свого батька, що вів запряжених у плуг коней: «…Знявши жупан, його сіятельство гетьман у сорочці орав, а за ним ішли рицарі, і три дні це тривало». Згадку на пошану Потоцьких надрукувало українське видання «Зоря Галицька» в 1851 році, на двохсотліття зведення Станиславова.

Що батько визначив, те син Анджей збудував! Він мав величезні можливості, бо спершу був київським воєводою, потім краківським каштеляном, зрештою коронним гетьманом, а під час віденської облоги – намісником короля Яна ІІІ Собеського! Другою особою в Речі Посполитій! Анджей Потоцький переманив із Авіньйону Франчішка Корассіні, який став придворним архітектором і на французький манір збудував Місто-Сонце. Згідно з модною на той час концепцією, центр міста становив квадратний ринок, який виходив на чотири сторони світу, з ратушею для самоврядування посередині. По чотирьох кутах розташували святині – костели, церкви і синагоги – це мало бути доказом рівноправ’я всіх груп населення: поляків, українців, євреїв і вірмен. Неподалік розмістили резиденцію Потоцьких і все оточили мурами фортеці. Збудоване в 1662 році місто отримало магдебурзьке право, і з того часу починає відлік його автентична історія. Роком пізніше король Ян Кажімєж надав містові герб. Це фортечний мур з трьома вежами і відчинена брама з двома і половиною хреста всередині. Той хрест на блакитному тлі був гербом роду Потоцьких, званим Пілявою. Отже, в 1663 році Станиславів був уже гербовим містом. Прославила цю назву і певною мірою її укріпила геройська і водночас трагічна смерть сина гетьмана Анджея Потоцького, внука Ревери, теж Станіслава.

Він мав неповних 23 роки, коли батько довірив йому командувати висланим на облогу Відня загоном кінноти гусарів. Рать Потоцьких налічувала кількасот рицарів і була однією з найкращих, загартованою в багатьох боях військовою частиною армії Собєського. Головною ударною силою. У  кількагодинній битві за припинення турецького кільця облоги Відня загін кінноти Потоцького розпочав наступ у правому крилі, де був найбільший опір. Турки спершу втікали від наскоку тяжкої кінноти, розбігалися на боки, щоб відтак вдарити в важке гусарство з обох флангів. Тоді й загинув полковник Станіслав Потоцький, який мчав у першому ряді. Це описав учасник битви, його щирий друг, королевич Якуб Собєскі: «…Пан староста галицький молодечим і благородним рвінням утікаючих турків гнав, але коли вони завернули, він, не маючи нічиєї допомоги, хоробро поляг».

Смерть Потоцького була однією з найбільших втрат походу під Відень. Особливо король Ян ІІІ занурився у велику жалобу. Друзі гусари в купах убитих віднайшли спершу тіло свого полковника, а потім його голову. Турки за своїм звичаєм відтяли її, щоб настромити потім на спис на знак своєї перемоги і ганьби переможених. Тіло забальзамували і вислали кіньми до Станиславова, де його поклали в родинній усипальниці в підземеллях парафіяльного костелу біля засновника міста Станіслава Ревери. Натомість серце молодого Потоцького залишилося у Відні. Поховали його в костелі Францисканців.

 

 

Переклала з польської Наталя ТКАЧИК