Кажуть, щоб жінки довго і міцно дружили, у них має бути різний смак до чоловіків і однаковий – до вина. Стосовно жіночої дружби є багато стереотипів: кажуть, що ці стосунки руйнує конкуренція, заздрість, любовні переживання та навіть радісні події в житті однієї з подруг. Та все ж є жінки, котрі разом десятки років проживали як щасливі, так і сумні моменти і можуть із впевненістю сказати, що справжня жіноча дружба існує.

«Галицький кореспондент» поспілкувався із прикарпатками і розпитав, що потрібно, аби жінки залишалися друзями.

Ніколи не сварилися

«Нас намагалися розлучити і батьки, і знайомі, і хлопці, і відстань. Але ніщо не завадило нашій дружбі», – згадує Катерина Гуцуляк.

Зі Світланою Гайдук вони познайомились в селі, адже жили на сусідніх вулицях. Дівчатам тоді було лише п‘ять років, а сьогодні їхній дружбі – вже понад 20. Вони вчилися разом у школі, потім роз’їхалися і переживали розлуку, але зрештою стали кумами – хресними батьками дітей одна одної. А тепер, коли обидві живуть у Франківську, вони знову – сусідки, живуть неподалік. А ще вони досі кожного дня листуються.

В дитинстві дівчата мали традицію писати одна одній листи, в яких ставили питання, уявляли майбутнє. Ці листи вони зберігають дотепер. Також вони любили разом ходити у ліс, там навіть мали своє місце – це була поляна, яку вони прибирали, і дівчатам тоді здавалося, що ліс віддячував їм чорницями, грибами, суницями.

Дружба жінок перевірена роками, щастям і горем. Коли Катерині було 12, вона поїхала в Іспанію на два роки, але подруги листувались і після повернення ніяк не могли перестати обійматися. Подруга допомогла 15-річній Каті пережити смерть рідної мами. Вона може пригадати безліч веселих історій про спільні пригоди, та не згадує жодної серйозної сварки. Навіть через чоловіків.

«Хлопці для нас ніколи не були проблемою, ми одна в одної їх жодного разу не відбивали.  Часом у нас трапляються дрібні суперечки, бо одна – запальничка і дуже емоційна, а інша – спокійна та стримана», – каже Катерина.

Всі ці спогади Катя знову зібрала у листі, який написала подрузі і подарувала на день народження. У ньому вона дякує Світлані за всі щасливі моменти, дає його прочитати і нам, а коли перечитує – знову плаче. Звісно ж, від радості.

Мовчати поруч

За десятки років дружби Ірена та Наталія пережили так багато, що все вмістилося б у дуже грубій книжці. Вони були поруч в щасті та в біді, разом розважалися, разом шукали кохання. Відпочивали, працювали і навіть – скидали зайві кілограми.

Ірена Грубащук згадує, що вона не просто була на весіллі у своєї подруги, але й власноруч пошила її весільну сукню. А ще – стала в той день для нареченої стилістом та візажистом, а її чоловік – водієм.

Її подруга була поруч, коли більшість від неї відверталися. Саме вона допомогла пережити смерть батьків та коханого.

«Пам‘ятаю, коли загинув мій хлопець, Наталя була єдиною людиною, котрій я зателефонувала серед ночі. Вона сказала «ага», поклала слухавку і вже за п’ять хвилин була в мене вдома. Таким близьким людям не варто нічого говорити, ми сиділи до ранку на кухні в абсолютній тиші, але поруч була саме вона», – згадує Ірена.

Подруг часто рятував гумор. Колись на фразу «я сходжу з розуму» подруга відповіла: «Ну, тоді в будь-якому випадку все буде добре. Або це мине і тобі більше не буде погано, або ти справді зійдеш з розуму. Тоді важко буде всім іншим, але ти нічого не розумітимеш і тобі все одно буде добре».

А ще жінки згадують, як колись ворожили на чоловіків, але не знайшли їх, бо погано розумілися на ботаніці. У день святої Катерини вони, сподіваючись на щасливе заміжжя, ворожили на вишневих гілочках – зрізали їх і поставили вдома у воду. Якби до Нового року галузка зацвіла, це означало би, що дівчина незабаром вийде заміж. Коли з’явився цвіт, то виявилося, що замість вишні вони принесли додому сливу. Так того року заміж і не вийшли. 

Упродовж 30 років знайомства жінки ніколи серйозно не сварилися. Зізнаються, що обидві мають дуже складний характер і боялися, що після сварки відновити стосунки вже не вдасться. Навіть коли йшлося про почуття до чоловіка – не забували цінувати одна одну.

При цьому кажуть, що є багато історій, які можна згадати, але не бажано про них розповідати, надто вже вони особисті, бо був «вітер в голові».

Життя переплелися

Оксана Манюх познайомилась з Оксанкою Стечишин у 1976 році. Вони разом ходили навчатися до одного репетитора з фізики.

Навчання в репетитора було дуже інтенсивним: приходили на навчання на 7.00 ранку, займались до 12.00, потім йшли додому на перерву, під час якої треба було виконати ще кілька завдань, а надалі – вечірнє заняття на 17.00 до 20.00, а тоді до ранку ще були домашні завдання. Подруга доїжджала з села, Оксана бачила, що їй дуже складно добиратися, тому запросила її пожити у них вдома, навіть не домовившись попередньо з батьками.

«Після іспиту з фізики я отримала 5, Оксанка – 4. І це змусило її складати всі екзамени. Вона не пройшла за конкурсом. І не тому, що мала недостатньо знань, ні. Родина була політично ненадійною (це було в часи Радянського Союзу), тому її усунули. Це ми потім дізналися, з часом. А тоді це була справжня трагедія для дитини, яка не вступила в інститут», – згадує Манюх.

Наступного року її подруга Оксанка вступила у Львівський політехнічний інститут. Там зустріла свою любов – Володимира. Вони з подругою вчилися у різних вишах, але постійно переписувалися, ділилися таємними і сердечними думками одна з одною. Ці листи вони зберігають і сьогодні.

Потім жінки створили сім’ї, а коли одружилися, їхні чоловіки теж стали друзями. Народжували дітей асиметрично: у однієї два хлопці, у іншої – двоє дівчат.

«Все життя йдемо поруч. Нашу дружбу не розірвали ні віддалі, ні різні події, ні час. Відчуваємо одна одну подумки. Коли у мене якісь проблеми, мені не треба їй телефонувати, бо вона мені сама подзвонить і скаже: «Як ти? Щось мені на серці неспокійно, у тебе все добре?» Аналогічно й у мене є таке відчуття, коли я потрібна їй», – пояснює подруга.

Життя неодноразово екзаменувало їх на вірність та надійність. Коли раптово тяжко захворіла і потрапила в реанімацію дитина однієї з них, подруга з чоловіком були першими, хто простягнув руку допомоги. Вони були поруч і допомагали усіма способами у лікуванні дочки подруги.

Подруги разом важко переживали втрату первістка у молодшого із синів. На наступних пологах, коли народжувались внуки, вони були поруч.

«Так наші життя переплелися: роками, листами, сумними і святковими подіями. Зараз у нас великі родини, є діти, народжені нами, та діти, які прийшли у наші сім’ї як зяті та невістки, є внучата. Великі родини потребують часу, уваги, тому не можу сказати, що ми бачимося зараз дуже часто. Але ми такі ж близькі люди, якими були завжди», – каже жінка.

Вони також не сварилися ні через роботу, ні через чоловіків. Завжди цінували і берегли одна одну.

Ці люди пройшли пліч-о-пліч десятки років. Згадують досі про щасливі і складні моменти, зберігають спільні світлини та листи і навіть відчувають одне одного на відстані. Кажуть, якщо така дружба не зруйнувалася досі – цього не станеться вже ніколи.

Марта БАРАНЕЦЬКА