Нарешті можемо полегшено зітхнути: агресивно-галасливі місцеві вибори, що інколи нагадували барвисті латиноамериканські карнавали, вже позаду. Різномасті політики без гальм у роздаванні обіцянок населенню підконтрольних територій та без міри у веденні політичної агітації зникають з телеекранів, радіоефірів та газетних шпальт. Більшість із них легко струться і з нашої пам’яті, а життя піде по накатаній роками колії без особливих сюрпризів у бік покращення. Бо хіба можна очікувати на якесь суттєве поліпшення після такого масованого зґвалтування свідомості виборця за допомогою удосконалених політичних технологій? Не для того ж все робилося…

Вибори інколи називають «святом демократії». Однак в Україні це свято завше або «зі сльозами на очах» (як це було за злочинного режиму Януковича), або з розмахом відьомського шабашу (як це відбулося нинішньої осені за буцімто демократичної влади). І хоча демократія, як відомо, не є ідеальною формою державно-політичного устрою, але оскільки кращої за неї ще не придумали, то у розвинених країнах вона працює. Єдиним легітимним джерелом влади там, як не смішно, дійсно є народ, і саме він видає мандат довіри тому чи іншому політику, тій чи іншій партії під час голосування. Західні політики у масі своїй про це добре знають і виборця принаймні поважають. У нас же навіть після другого кровопролитного Майдану політики і можновладці практично не змінили свого ставлення до простих людей, хіба що навчилися набагато спритніше і вишуканіше навішувати тонни локшини на їхні вуха…

Українська виборча «золота осінь» була щедрою на цей «урожай». І для того, щоб пересвідчитися в цьому, досить погортати хоча б один примірник хоча б однієї з місцевих газет, де учасники виборчих перегонів розміщували свої численні агітаційні матеріали. А якщо додати радіо, телебачення і білборди, якщо згадати палкі дебати кандидатів та різний містечковий політичний креатив, то цього буде з лихвою.

Однак у політиці кількість не завжди переходить у якість. Нахраписта виборча кампанія, як засвідчила невисока явка виборців на дільниці після першого і, особливого, другого туру, багатьом прийшлася не до смаку. По суті, участь в обранні нових органів місцевого самоврядування, яке мало б завершити постреволюційне оновлення всієї влади в країні, взяло менше половини громадян. Більшість же проголосувала, як то кажуть, ногами.

Цілком можливо, що саме такої реакції й добивалися політики-любителі ловити рибку в мутній електоральній воді, але від того постраждала і їхня легітимність. Бо, скажімо, коли на другий тур виборів міського голови приходить тільки третина або й менше виборців, то переможця підтримує, грубо рахуючи, лише п’ята-шоста частина мешканців міста.

Але навряд чи політики, спраглі децентралізованої влади, яка вже опускається в їхні тремкі руки солодким, соковитим плодом, зараз задумуються над такими дрібницями. Навряд чи вони, наплівши у своїх передвиборних прожектах сім мішків гречаної вовни, затуманивши людям голови нездійсненними обіцянками, поливши побратимів по Майдану, а нині політичних конкурентів товстим шаром чорного піару, задумуються над тим, яким боком невдовзі все це вилізе. А вилізе тим самим, що вже й почало вилізати – ще більшою втратою довіри людей до такого демократичного інструменту, як вибори, а відтак – і до обраної влади.

Тому питання про те, хто, коли і як повертатиме довіру людей до влади та хто і чим засипатиме глибокі передвиборчі шанці між демократичними політичними силами, далеко не риторичні. І задуматися над ними треба всім – і переможеним, і особливо переможцям. Бо передвиборчий карнавал з елементами «бенкету під час чуми»  забудеться, ніби його і не було, а політичне похмілля після такого гучного «свята демократії» ще довго мучитиме кволий організм нашого суспільства.