В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. 

Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи з військовими на ротації, медеваки з сиренами. Так продовжувалось більше двох років.

Аж поки все різко змінилось у 2024. Фронт посипався.

Тепер моє місто знаходиться менш ніж в 30 км від лінії бойового зіткнення. І щодня фронт наближається. Курахове, Покровськ, Мирноград, які ще нещодавно були тиловими містами, в яких вирувало життя, сьогодні нещадно знищуються всіма видами озброєння. Вугледар, який наші захисники тримали 2 роки, вже в окупації. Звідти відкривається шлях на Запорізьку область. Про втрату Селидового офіційно ще не повідомили, але фактично місто вже захоплене росіянами. Наступне на черзі — Курахове. Це останні міста на південний захід від Покровська. І це фактично межа висот, які нам вдавалось утримувати — так звані “старі гори”. Тепер ці висоти належать ворогу, а далі — лише рівнина, степ з полями й невеличкими балками. Тут росіяни впираються у велику міську агломерацію Покровськ-Гришине-Мирноград. Питання лише одне — скільки витримає бетон? На горизонті вже Дніпропетровська область. І це вже не схід, а центральна частина України. Звісно, вихід на кордони Донецької області для ворога — не привід зупинятись, а лише показник, що варто рухатись далі.

На півночі області ситуація теж напружена — ми втратили Нью-Йорк, який тримали більше двох років, вже майже окупований Торецьк, на межі — Часів Яр. Ворог тисне на Лиманському напрямку.

Чи значать щось території, які ми вже втратили і які нині під загрозою втрати? По-перше, вони мають важливе історичне значення, оскільки були засновані козаками задовго до появи тут московитів. А значить — об них розбивається міф про російський Донбас. По-друге, саме в Покровську знаходиться єдина в Україні шахта, де видобувають вугілля для металургійної галузі. Її вже неодноразово обстрілювали, від ударів авіабомбами на підприємстві загинули люди, але шахта поки що продовжує працювати. Її втрата або зупинка стане сильним ударом по українській економіці. По-третє, але не менш важливе — десятки тисяч людей враз опинились без даху над головою. Примусова евакуація цивільного населення — це квиток в нікуди. Десятки тисяч людей втратили можливість жити вдома, без жодної допомоги і підтримки від держави.

Моє місто знову стало прихистом для для мешканців Покровська і Мирнограда — люди просто виїжджають в сусідні міста, бо хочуть бути ближче до дому. Відстань в Донецький області сприймається тепер дещо інакше — кожен кілометр має значення, з кожним кілометром ти рухаєшся від тотальної небезпеки до умовної безпеки. 

Моє місто тепер часто опиняється під обстрілами, все більше стає забитих вікон, зруйнованих будівель, саме повіря здається наелектизованим, наповненим тривогою, так, ніби, вже можна відчути її на смак. Особливо тривожно вночі, коли не можеш заснути, бо чекаєш обстрілів. Кожна зустріч, кожне вітання супроводжується питанням: “Ви ще тут? Не збираєтесь виїжджати”?

Хтось їде. Вивозить речі поштою. Грузоперевезення — найпопулярніший нині бізнес. Хтось повертається додому. Хтось лишається до останнього. Лиш це “до останнього” в кожного своє, виміряне особистими обставинами і витримкою нервової системи. 

“У нас все так само починалось, з поодиноких обстрілів”, — говорить пані з Мирнограда, яка переїхала до Добропілля, бо там вже жити неможливо.

“Вони ще не розуміють, що на них чекає, ходять в магазини, на роботу, в кафе”, — ділиться в телефонній розмові чоловік, який теж приїхав до умовно безпечного Добропілля.

Та ні. Ми розуміємо. Мабуть, вже навіть не сподіваємось, що станеться диво і наше місто не повторить долю Авдіївки, Бахмута чи Покровська. Просто намагаємось набутись вдома, поки є час. Скільки часу? Ми не знаємо. Живемо, працюємо, допомагаємо військовим і вимушеним переселенцям. 

Ще недавно ми раділи тому, що відкриваються нові магазини, кав’ярні, повертаються торговельні мережі. Тепер же вони поступово зачиняються. Не працюють спортивні клуби і гуртки для дітей — все, що було ще кілька місяців тому. Дитячі майданчики часто стоять порожніми. “Мамо, а що всі мої друзі поїхали? Мамо, а це зробив дрон чи ракета? Мамо, а чому росіяни хочуть забрати наш дім? Мамо, я хочу жити вдома”, — синові слова й питання часто рвуть душу на шматки. 

“Я теж хочу жити вдома, синку”. Обіймаю, ховаючи сльози.