Чому українські дерев’яні церкви втрачають свій автентичний вигляд і що з цим робити?

Через позолочені куполи церкву Різдва Христового добре видно з дороги. Дзвіниця поряд зроблена у іншій кольоровій гамі. Доріжка до храму викладена бруківкою – такою ж вимощене і церковне подвір’я. Попід парканом акуратно підстрижені вічнозелені кущі. На брамі з обох боків – білі скульптури ангелів, що ніби оцінюють кожного, хто заходить до церкви. Біля вхідних дверей, на обшитій пластиковою вагонкою стіні, висить табличка: «Пам’ятник архітектури. Церква Різдва, 1832 рік».

Теперішній вигляд церква має років десять. «Червак її з’їв повністю. Нам треба було якось її вберегти», – каже отець Петро Дирів, він вже 32 роки на чолі церковної громади у селі Підгір’я. Священник розповідає: зберегти церкву в її первинному вигляді хотіли, але коштів на такий ремонт не було. Нині храму нарешті планують повернути втрачену ідентичність. Але через велику вартість робіт, підготовку документів та інші процедури питання залишається відкритим.

Українські дерев’яні церкви – частина сакральної архітектури. Олена Крушинська, авторка проєкту «Дерев’яні храми України», зазначає: в Україні існує найбільше у світі дерев’яних церков – близько 2,5 тисячі (наступні за їх кількістю – Польща із 1,5 тис. і Румунія, у якої до 1,2 тис. таких церков). За її підрахунками, тільки на Івано-Франківщині їх близько 400. На жаль, єдиного реєстру з переліком дерев’яних пам’яток сьогодні немає. У відкритому доступі можна знайти списки пам’яток дерев’яної архітектури по областях, але вони потребують доопрацювання та доповнення, а окрім ентузіастів, займатися цим нікому.

Нині мало дерев’яних храмів мають початковий вигляд. Пластикові вікна, штучні квіти і кольорові гірлянди, що обрамлюють автентичні мальовані ікони, вагонка та блискучі куполи – нові елементи сакральної культури, що з’являються то тут, то там через брак коштів, перекидання відповідальності одне на одного і елементарне нерозуміння цінності. Люди, які беруться за схожі експерименти із церквами, не хочуть зашкодити – навпаки, намагаються зберегти і покращити, але роблять це так, як вміють, і з тим, що мають. Часто у власному баченні «краси» громада змінює храм незворотно.

«Наприклад, оббивання пластиковою вагонкою сприяє утворенню конденсату на поверхні зрубної стіни. Як наслідок, ця стіна не дихає, утворюється сприятливе середовище для загнивання деревини», – пояснює Юрій Дубик, архітектор-реставратор, доцент кафедри реставрації архітектурно-мистецької спадщини Національного університету «Львівська політехніка».

Якщо вигляд пам’ятки архітектури під час ремонтних чи реставраційних робіт змінено так, що він не відповідає первісному, українським законодавством передбачена відповідальність, навіть кримінальна. Проте на ділі у цієї монети є два боки.

Відповідно до Закону України «Про захист культурної спадщини», за належний вигляд та підтримання пам’ятки у доброму стані, якщо говорити про церкви, відповідальність несе громада. Це також означає, що усі ремонтні чи реставраційні роботи щодо пам’ятки архітектури повинні узгоджуватися з місцевою владою. Перед цим потрібно провести експертизу та створити проєктну документацію.

За словами завідувача відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківської ОДА Андрія Давидюка, проєктна документація на пам’ятку місцевого значення коштує 50-75 тисяч. Плюс експертиза, а це 25% від цієї ціни. Такою є державна оцінка. Проєктна документація пам’ятки архітектури національного значення обійдеться у пів мільйона. «Коли священник ледве зібрав у громаді 100 тисяч з цілого села, ще й за кілька років, а це все піде на документацію, то перед ним постає питання – за що тоді робити ремонт?» – коментує Андрій Давидюк.

Він також додає, що державне фінансування передбачене для двох дерев’яних церков на території Івано-Франківської області. Це церква Святого Духа в Рогатині та церква Різдва Пресвятої Богородиці у селі Нижній Вербіж. Обидві у 2013 році занесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Решта – відповідальність громад.

Окрім відсутності реєстрів дерев’яних архітектурних пам’яток, чіткої програми їх збереження і контролю та не завжди коректного розуміння самої цінності такої церкви з боку громади Юрій Дубик називає відсутність достатньої кількості фахівців, які спеціалізуються саме на дерев’яних церквах. «Їх є невелика кількість, а буде ще менше. Немає попиту – немає пропозиції», – додає архітектор-реставратор.

Попри негативні наслідки та фактори, які сповільнюють повернення церков до оригінального вигляду чи збереження їх у відповідному стані, цей процес запущений. Наприклад, перевтілення зазнала Дмитрівська церква у селі Татарів. З даху зняли бляху та відновили автентичне покриття з ґонту (традиційна покрівля даху з дерева). І це не єдиний приклад.

«Нова генерація цікавиться сакральними артефактами. Сьогодні ми маємо зовсім інакше становище у державі, аніж було на початку 90-х років, коли церква і держава тільки виходили із радянського сну, з терору XX століття. Ми маємо певні напрацювання і результати», – наголошує отець Віталій Козінчук, провідний науковий співробітник Музею Прикарпаття та декан гуманітарного факультету Івано-Франківського богословського університету.

Він вважає, в основному для вирішення проблеми щодо дерев’яної церковної архітектурної спадщини треба рухатися у двох напрямках.

По-перше, розвивати церковно-державний діалог у сфері культури. Адже держава та церква діють майже автономно. По-друге – плекати естетичний смак та популяризувати сакральні цінностей. Це створення різноманітних культурно-просвітницьких програм, які будуть присвячені культурі, мистецтву та духовності й отримуватимуть належне фінансування з боку держави. Останню думку поділяє і Юрій Дубик, він додає: «Треба пояснювати людям, чому це так важливо, чому потрібно робити так, а не інакше. Ходити навіть до сільської ради, священника, громади і так далі».

Проблема збереження дерев’яних українських церков як унікальної архітектурної спадщини – це проблема не однієї сторони. Тут можна шукати, хто крайній, але у той час якийсь із важливих для нас храмів буде пріти під бляхою чи гнити під шаром пластику. А втративши цю сакральну спадщину, ми втратимо не просто церкву, а важливу частину нашої ідентичності.

Олеся ПАРФАН