Андрія Грималюка затримувала міліція, в Олі Гнатковської всі варили макарони, а Олексій Гнатковський був найвродливішим. Такі унікальні курси у вишах трапляються, певно, раз на десятиліття, а може, й рідше. Більшість випускників «Політології» ПНУ ім. В. Стефаника, які отримали дипломи у 2008-му, нині яскраві особистості, відомі в багатьох колах Івано-Франківська, й подекуди навіть України. Свого часу ці студенти рвали шаблони, відверто проявляли громадянську позицію, боролися за справедливість і навіть мали свого вигаданого історика-правознавця, вони перевертали аудиторії догори дриґом і сміялися так, що аж щоки боліли.

Коли концентрація харизматичних і талановитих студентів зашкалює, виходить щось на кшталт цього курсу. Минуло 10 років з моменту випуску, й нині більшість із них стали гордістю для університету. Посудіть самі: Олексій Гнатковський – заслужений артист України, Ольга Гнатковська (Любінець) – дружина Олексія Гнатковського, власниця шоуруму взуття, Андрій Грималюк – депутат Івано-Франківської міської ради, боєць «Айдару», Наталія Рущак – перший заступник шеф-редактора, в.о. головного редактора сайту OBOZREVATEL, Юрій Надольський – головний редактор новин UA Карпати, Михайло Савлюк – речник Івано-Франківського міського суду, Наталя Зварчук – директор Музею історії Надвірнянщини, Роман Турій – шеф-редактор агенції новин Galka.if.ua, Жанна Дутчак – власний кореспондент телеканалу «Інтер», Богдан Питель – начальник Центру надання адміністративних послуг м. Івано-Франківська, Микола Грабовецький – головний редактор інтернет-газети «Версії», Тарас Дем’янчук – арбітр всеукраїнських обласних змагань з футболу, головний спеціаліст дитячо-юнацької футбольної ліги Івано-Франківської області, Ігор Марковський – колишній прес-секретар губернатора Івано-Франківської області, нині речник народного депутата України, голови комітету ВРУ з питань охорони здоров’я Ольги Богомолець…

Кожне заняття – театр

Зустрічаємося з Ольгою Гнатковською у редакції. Щойно починаємо розмову, в неї дзвонить телефон. На зв’язку Андрій Грималюк (з яким журналістка вже домовилася про зустріч, але на годину пізніше).

«О! Привіт, Андрійчику!» – усміхається Ольга. Через кілька секунд її усмішка стає все ширшою, жінка починає реготати: «Ні-ні! Це моя історія! Я теж планувала саме її розповісти під час інтерв’ю. Ні і ще раз ні. Інакше я розкажу журналістці історію, від якої ти будеш не в захваті. Тому пригадуй якийсь інший випадок, а ця історія – особливо кумедна, тому я буду її розповідати просто зараз…»

З першого курсу Ольга мешкала в орендованій квартирі у центральній частині міста. «Жити в центрі – це ніби дуже зручно, але з іншого боку – геть неправильне політичне становище для студента, – усміхається вона. – Тому що всі одногрупники завжди гуляють у центрі й, звісно, заходять до тебе у гості. Часто навіть без запрошення».

Того дня з самого ранку перед парами в Олі зібралася невеличка компанія одногрупників. Хто б міг подумати, що власниця помешкання вирішить зазирнути до своєї квартири, адже вона приходила лише на вихідні.

«Шухер! Баба Галінка приїхала!» – вигукнула Оля. Оскільки серед гостей були не тільки дівчата, але й два хлопці – Андрій Грималюк і Микола Грабовецький, то треба було негайно щось зметикувати. Власниця нізащо не повинна була побачити хлопців у своїй квартирі. Рішення прийняли за лічені секунди. Обох студентів сховали… в ліжко – під підйомні матраци. Власниця зайшла чомусь не на кухню, а попрямувала одразу в кімнату і всілася на те саме ліжко – просто на ребро Миколи Грабовецького.

«Ну что, Олюшка? Как у вас тут дела?» – зачала вона розмову. Оскільки бабця була глухуватою, то дівчині довелося розповідати про свої справи десь хвилин п’ятнадцять. Хлопці ледве витримали.

Жанна Дутчак пригадує, що чи не кожне заняття в університеті перетворювалося на якесь театральне дійство. «Ми перевертали аудиторії догори дригом і сміялися так, що аж щоки боліли», – усміхається Наталя Рущак. Основними балагурами виступали Роман Турій, Андрій Грималюк, Тарас Дем’янчук, Микола Грабовецький і, звісно ж, Олексій Гнатковський.

До речі, Ольга і Олексій Гнатковські – єдина пара на курсі, що стала подружжям. Спершу вони довго дружили, потім почали зустрічатися.

Оля зізнається – коли групу вперше зібрали в аудиторії, то першим, на кого вона звернула увагу, був саме Олексій. «Він був дуже особливий, – усміхається дівчина. – Найособливіший в особливій групі – це вам не абищо».

Микола Грабовецький мав ірокез і міг просто під час заняття встати з місця і простояти до кінця пари. Коли викладач запитував у хлопця, в чому річ, той спокійно відповідав: «Я хочу виділитися».

Андрієві Грималюку вдалося так відзначитися, що про нього дотепер розповідають студентам в університеті. На четвертому курсі хлопця не допустили до складання держіспиту… за те, що не здав практику в обласній державній адміністрації.

Найцікавіше, що потрібну печатку мав допомогти поставити одногрупник Грималюка – Ігор Марковський, який на той час уже працював прес-секретарем губернатора. Андрій зізнається, що тоді трохи несерйозно поставився до проходження своєї практики, та ще й захворів. Потім він поновився у виші, але відбиток в історії залишив, певно, надовго. Усіх студентів наступних курсів спеціальності «Політологія» викладачі лякали: «Пройти практику – дуже важливо. Був у нас такий студент Андрій Грималюк, який це не зробив, і ми його відрахували».

А одного разу перед іспитом з економіки студенти вирішили спробувати один експеримент, який теоретично мав посприяти вдалому списуванню. Винахідники скинулися грішми і купили свіжий примірник газети «Дзеркало тижня» та поклали на стіл викладача. Великий формат газети, за задумом студентів, мав би відвернути його увагу під час іспиту. Коли викладач зайшов до аудиторії і побачив газету на столі, то розплився в усмішці, а тоді витяг із сумки ідентичний примірник. У результаті всі студенти успішно склали іспит.

Після посвяти студентів-політологів, яка відбувалася в Микуличині, першокурсники ніяк не могли дочекатися маршрутки, аби дістатися до Івано-Франківська. Найбільш нетерплячі вирішили йти пішки до сусіднього Яремче, бо звідтіля можна сісти на потяг.

«Ось тільки ми були настільки юні та недосвідчені, що зовсім не подумали – якщо на карті Яремче і Микуличин позначені поруч, то фактично це не так. Напевно, політичну географію ми вчили краще, ніж географію рідного Прикарпаття, – сміється Тарас Дем’янчук. – П’ятнадцять кілометрів чимчикували пішки! Спершу було весело. Ми увімкнули касетний магнітофон на батарейках. Через годину батарейки розрядилися. З нудьги Олексій Гнатковський почав співати, решта по черзі його підтримували. Але потім і те набридло. Словом, коли нарешті дісталися пункту призначення, вже кожен мовчав».

Рвали шаблони

Вони були першими, хто перед випуском порушив традицію і не подарував вазони на кафедру. Натомість презентували великоформатне фото випускного курсу.

«Ми рвали шаблони, – каже Роман Турій. – У нас не був типовий курс, який просто вчився, а у вільний час збирався, аби порозважатися. Кожен із нас був непересічним, майже кожен був задіяним у громадському житті, якось виділявся. Ми знаходили бажаний екстрим через різні корисні для суспільства дії: розклеювали наліпки по місту, робили соцопитування по селах, де нас якось навіть мало не побили… Робили те все не заради грошей (й так платили копійки), а дійсно за покликом серця».

«Нас всюди було багато, от не перебільшую, – додає Наталя Рущак. – Помаранчева революція, парламентські і президентські вибори, поїздки в проросійський Донецьк з проводами заплаканих батьків, усі можливі акції і заходи, «Свобода слова» і ток-шоу Шустера – політологи не пропускали нічого. Навіть у бібліотеку встигали ходити».

Так склалося, що багато випускників цього курсу тепер працюють у журналістиці. Як розповідає Жанна Дутчак, ще в університеті їх на це націлювали. Вже на першому занятті і заступник декана, і декан говорили, що навчання на курсі «Політологія» відкриває дуже широкі можливості. При цьому всі чомусь орієнтували студентів на журналістику, на роботу в прес-службах. А на третьому курсі студенти проходили практику в місцевих ЗМІ, і багато хто одразу влаштувався туди на роботу: Михайло Савлюк, Роман Турій, Ігор Марковський… А Олексій Гнатковський паралельно ще й вчився на «Театральному мистецтві».

«Ми дуже шкодували студентів з декотрих інших курсів, – каже Михайло Савлюк. – Вони постійно були якісь пригноблені, боялися мало не всіх викладачів. Конспектували день і ніч. Ми були не такі, у нас кожен студент був яскравою особистістю».

 «Зніміть з вух лапшу!»

Орендовану квартиру, де мешкала Ольга Гнатковська, одногрупники називали мегакомплексом, бо там постійно щось відбувалося, а часом навіть творилася історія. У період Помаранчевої революції вся агітаційна поліграфія, яку розповсюджували студенти, зберігалася саме в цій квартирі. Крім того, тут ініціативні одногрупники варили макарони – для проведення акції. Вони надягали собі на вуха спагеті й виходили на площу, тримаючи в руках плакат із написом: «Зніміть з вух лапшу!»

Андрій Грималюк, Ігор Марковський і Микола Грабовецький вже з другого курсу були чи не найбільш політично активними. А Андрій навіть двічі потрапляв до рук міліції. Першого разу в Івано-Франківську, на першому курсі – за розклейку серії агітналіпок із написами: «Кучмізм – це корупція», «Кучмізм – це безробіття», «Кучмізм – це безнадія». Ніч пробув у міліційному відділку. Андрій переживав, що виженуть з університету, але обійшлося.

Вдруге, вже наприкінці третього курсу, його затримали аж у Білорусі – під час акції протесту, де Грималюк підтримував білоруських опозиціонерів, до яких приїхав разом з іншими однодумцями української організації «Національний альянс» підписувати договір про співпрацю. За ґратами пробув аж десять днів.

Випадок набув розголосу по всіх українських ЗМІ, розгорівся скандал міжнародного рівня – п’ятьох українців затримали в Мінську… Українські активісти з’їхалися до Києва пікетувати біля посольства Білорусі. Найбільша підтримка прибула з Івано-Франківська, серед активістів були і одногрупники – Микола Грабовецький і Михайло Савлюк. Останній ще тоді давав інтерв’ю журналістам «5 каналу».

«Було ще багато різних історій, але половину не можна розповідати, – сміється Андрій Грималюк. – Бо батьки випишуть з метрики, а фракція позбавить депутатського мандата».

Роман Турій пригадує день, коли в Януковича кинули яйцем. Курс утік із пар, аби бути присутнім під час прибуття до університету тодішнього прем’єр-міністра. Адже майбутніх політологів та істориків навмисно не вивели його зустрічати. Натомість з прапорцями вийшли студенти економічного та юридичного факультетів, які тоді вважалися менш свідомими у громадському житті.

«Коли по місту вже рознеслася новина про те, що в Януковича кинули яйце, моя мама дуже злякалася, – продовжує Роман Турій. – Хутко пішла з роботи додому, поховала всю мою поліграфію, яка була в хаті, багато родичам передала. Тоді й справді була трохи напружена ситуація».

Жанна Дутчак разом із Миколою Грабовецьким випускали студентську газету. А на третьому курсі започаткували ще й дискусійний клуб, запрошували туди пресу. Щоправда, відбулося лише кілька засідань – поки туди не завітав епатажний журналіст Руслан Коцаба, який не стримувався від гострих висловлювань. Викладачі були вкрай обурені. На тому робота клубу закінчилася.

Викладачі, які запам’ятовуються

Серед усіх викладачів колишні студенти-політологи найчастіше згадують викладача з політології Валерія Юхимовича Штерна і викладача з політичної географії Романа Радославовича Сливку.

«Валерій Юхимович настільки цікаво подавав матеріал, – пригадує Ольга Гнатковська. – Він ніколи не кричав, але вмів тримати нашу увагу. Наприклад, під час пари задивишся у вікно, а Валерій Юхимович: «Любінець! Куди ви дивитеся? Дивіться на мене! Я вам дам цукерку. Шоколадну. Але не сьогодні. А зараз слухайте…» Наприкінці навчального року студентки жартували і перепитували у викладача, де ж їхні обіцяні цукерки.

«Я пам’ятаю той курс, – замислено каже доцент кафедри політології Валерій Штерн. – Жанна Дутчак дуже відстоювала справедливість і завжди досягала того, чого хотіла. Юра Надольський – вдумливий, спокійний хлопчина. В Наталі Рущак одразу був помітний талант до журналістики. Щодо Романа Турія, то я завжди знав, що з нього будуть люди. Микола Грабовецький – специфічний студент, дуже допитливий, зразу було видно, що попереду хлопця чекає громадська діяльність. Оля Любінець, тепер Гнатковська, постійно була дуже старанною. А Олексій Гнатковський вирізнявся своєю вродою. До речі, я й досі студентам ставлю його за приклад, коли розповідаю, що спеціальність «Політологія» є добрим стартом у будь-якій сфері роботи, навіть у театрі».

Роман Сливка під час випускного був одним із перших, хто зазначив, що цей курс дійсно особливий.

Ольга Гнатковська також пригадує Івана Макаровського, який викладав політичну думку і мав чудове почуття гумору. Коли студенти починали відволікатися, викладач швидко повертав їх назад: «Ви чуєте, як лине мій голос – наче вітер у степу?»

«А ще був «Губерський». Ну, як був – він з’являвся тоді, коли конче була потрібна допомога, – сміється Наталя Рущак. – Як в усіх нормальних групах, до семінарів зазвичай готувалися відмінники, а далі спрацьовувала студентська солідарність – зошит тихенько передавався в руки тому, кого викликали відповідати. Коли ж не проходив і цей номер, а коронна фраза Романа «хочу підсумувати вище сказане» не спрацьовувала, в дію вступав багатоликий «Губерський». Я досі дивуюся, як тоді нас ніхто не розкусив. Авторству цього вигаданого політолога, історика, правознавця (залежало від теми виступу) на семінарах приписували все, що тільки можна».

Дещо лишається за ширмою

Всі випускники, з якими розмовляла журналістка, вже на початку зустрічі попереджали, що не зможуть бути стовідсотково відвертими, пригадуючи буремне студентське життя. Найбільш курйозні історії – не для преси. Але так навіть краще. Адже завжди бодай щось має лишатися за ширмою здогадок і фантазії.

Наталя МОСТОВА