Перестало битися серце начальника групи персоналу штабу в/ч А7127, капітана Олександра Мірчука.
Мірчук Олександр Володимирович народився 8 березня 1972 року, після закінчення Галицької середньої загальноосвітньої школи з 1989 року по 1994 рік навчався у Львівському лісотехнічному інституті.
Працював головним інженером в обласному управлінні сільського господарства, згодом – в обласному бюро технічної інвентаризації. Олександр був люблячим сином, чоловіком, братом, турботливим батьком.
З 26 лютого 2022 року став на захист України. Свій громадянський обов’язок здійснював в складі 75 батальйону 102 бригади ТРО на Запорізькому напрямку. Олександр був там, куди покликало любляче серце до Батьківщини, де вирішується доля рідного народу.
“Він був вірним військовій присязі та українському народу, мужньо виконав військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність. Він віддано боровся за кожен клаптик української землі. На жаль, його боротьба тут, на землі, завершена. Поділяємо душевний біль рідних нашого земляка: матері, дружини, сина та сестри”, – йдеться в дописі.
Парастас відбудеться сьогодні (субота, 10 травня) о 18:00 в місті Галич по вулиці С. Бандери, 55. Чин похорону розпочнеться у неділю, 11 травня, о 12:00 за тією ж адресою.
Я люблю радіодиктанти національної єдності. Люблю спостерігати, як вони змінювалися з часом: формат, зміст. Люблю нашу університетську підготовку до них. Люблю, коли за наші парти сідають студенти, викладачі, відомі люди. Люблю, коли ми всі ось так разом пишемо. Цікаво потім спостерігати і за баталіями щодо (не)такого тексту і щодо (не)такого читання. Різні роки – різні
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи