Волонтери християнської організації “Спільнота святого Егідія” ось уже 15 років раз на тиждень годують безхатьків, знедолених і нужденних – щосереди о 19.00 у сквері біля вокзалу та біля Художнього музею, що в центрі міста.

Кожного разу готують аж 60 порцій. Частину харчів жертвують декотрі їдальні, а щось волонтери купують за власний кошт. Є й такі, що готують у себе вдома, а потім доставляють на місце роздачі. Багато нужденних приходять не так по теплу їжу, як по добре слово.

Уже 15 років

“Спільнота святого Егідія” в Івано-Франківську діє вже 15 років. Аби закупити продукти, волонтери скидаються власними грошима, трохи їжі погодилися давати кілька місцевих їдалень і духовна семінарія. Доброчинний задум великою мірою живе завдяки грошам і часу самих волонтерів. Також завжди знаходяться іванофранківці, які беруть відповідальність приготувати в себе вдома казанок супу. Його важливо доставити до місця роздачі протягом години – аби люди їли ще гаряче. Дехто з волонтерів згоджується просто піти закупити продуктів і принести їх, бо має вільний час, – і це теж величезна допомога.

Влітку волонтери влаштовують пікніки для безхатьків – у районі села Микитинці біля Церкви Всіх Святих Українського Народу. Там їх не лише частують смаколиками, але й тішать розважальною програмою: запрошують виконавців, письменників, спортсменів…

 

Добром на добро

У середу о 17.00 всі збираються у приміщенні дзвіниці, що біля Художнього музею. Будуть готувати сандвічі. Булочки розрізають навпіл, одну половинку намащують майонезом, кладуть шматок сиру та ковбаси, накривають другою половинкою. І так 150 разів.

Основною стравою буде те, що принесуть із їдалень, зазвичай це картопля чи макарони з рибою або котлетою. А ще є волонтерка, яка нині наготувала багато їжі в себе вдома. Звідтіля принесуть два пластикові відерця: одне з гречкою, а в другому – квасоля з м’ясом. Ну і, звісно ж, гарячий суп, який неймовірно смачно пахне…

Коли всі сандвічі поскладані до великих пакетів, можна розпочинати коротку молитву. До речі, декотрі безхатьки теж приходять на цю молитву. Ось зайшли кілька чоловіків, одна жінка… Тихенько вмощуються на лавці, беруть книжечки із псалмами та якось умиротворено застигають у часі. Від декотрих тхне куривом, але атмосфера в кімнаті благодатна.

В Івано-Франківську діє два пункти роздачі їжі – по 30 порцій на кожен: біля Художнього музею і в сквері біля залізничного вокзалу. Йдемо до другого.

Важчі пакети несуть хлопці, а дівчата вкотре перераховують, чи нічого не забули.

Коли приходимо у сквер, там уже вишикувалася черга, багато нужденних роками приходять сюди поїсти. Майже кожен із власною тарою – пластмасовим контейнером або слоїком. Одноразові ложки дають волонтери. Зазвичай їжі не лишається. Часто люди підходять кілька разів, по добавку. Декотрі беруть для своїх чоловіків, жінок чи дітей – волонтери вірять, бо знають кожного в обличчя. Здебільшого це люди старшого віку. Є і пенсіонери, які просто не мають за що купити їсти, бо вся пенсія йде на ліки.

До речі, у день роздачі їжі безхатьки, які зловживають алкоголем, як правило, стараються ні краплі не випити. Хочуть відповісти добром на добро.

Допомагати потрібно

Люди опиняються на вулиці, і їхні історії можуть бути дуже банальними. Будь-хто інший міг би з ними впоратися, але всі ми різні: хтось сильніший, а хтось не може вистояти, і йому потрібна допомога. Буває таке, що і дуже освічені люди через певні обставини опинялися на вулиці. Багато працювали на заводах, деякі навіть мали свій бізнес, але щось трапилося – і ось вони без даху над головою.

Волонтерка Ірина Тимчук пригадує чоловіка з двома вищими освітами, директора школи, що не витримав смерті рідної дитини. Просто психологічно не зміг впоратися. Скотився до того, що опинився на вулиці. Уляна пригадує іншого чоловіка, теж із двома вищими освітами. Поїхав до Києва на роботу. За цей час дружина злочинним шляхом виписала його з квартири, продала помешкання і виїхала за кордон. Дітей і рідних немає. Тож, коли чоловік повернувся, перетворився на безхатька. Мусив оселитися в Будинку нічного перебування. Роботу складно було знайти, бо мав цукровий діабет – не міг багато фізично працювати. З часом підхопив туберкульоз.

Своя історія у колишніх ув’язнених. У нашій країні, на жаль, їм немає ніякої допомоги. Зі штампом “зек” ніхто не хоче брати їх на роботу, житла немає, вони йдуть на вулицю, і так виходить, що стають безхатьками.

«У будь-якому разі допомагати потрібно, – певна Ірина Тимчук. – Навіть якщо людина все одно потім йде і робить своє… Допомагати потрібно! Бо ми не судді, ми просто сіємо зерно любові і не знаємо, в який саме момент воно проросте. А проросте неодмінно».

Наталя МОСТОВА

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро»

ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка»

та Українським журналістським фондом»