«Дружба і підтримка замість іграшок та цукерок. Стань наставником для дитини-сироти чи розкажи про наставництво», – закликає всеукраїнський соціальний проект «Наставництво», який також почав діяти і в Івано-Франківську. Результати колосальні – діти, покалічені життям, вчаться довіряти і більше не бояться мріяти.

Не спонсор, не мама чи тато

В Україні функціонує майже 770 закладів інтернатного типу, в яких перебуває понад 100 тисяч дітей. З них 7000 мешкають в інтернатах. Більшість із різних причин практично не мають шансів бути усиновленими.

Найчастіше інтернатівцям допомагають волонтери чи спонсори матеріально. Як правило, привозять одяг, цукерки, іграшки, організовують цілі шоу та свята. Однак для таких дітей украй важливою є психологічна підтримка та звичайні дружні стосунки – те, чого за гроші не купиш: спілкування, увага та прийняття, спільні ігри, можливість отримати пораду, вирішити проблему, бути захищеним.

Найкращим кроком у таких випадках є особисте наставництво для дитини.

Тепер українці можуть на державному рівні допомагати вихованцям інтернатів адаптуватись до самостійного життя, не оформлюючи опікунства і не укладаючи інших правових відносин. Згідно із законом, наставник укладає угоду з інтернатним закладом, а моніторить процес дотримання прав і свобод дитини служба у справах дітей.

Наставництво – це добровільна безоплатна діяльність. Кожен, хто має бажання та можливість, може стати другом дитині, яка позбавлена батьківського піклування: відвідувати, проводити з нею дозвілля, допомагати із навчанням тощо.

Мета наставництва – підготувати дитину, позбавлену батьківської опіки, до самостійного життя.

Людина, яка хоче бути наставником, повинна досягти повноліття, пройти медогляд, надати соціальній установі довідки про несудимість і про те, що не перебуває на обліку в наркологічному диспансері, а ще пройти спеціальний курс підготовки. І найголовніше – слід бути готовим раз на тиждень приділяти дитині щонайменше кілька годин свого часу. Наставник – це не спонсор, не мама чи тато. Це дорослий досвідчений друг, який чогось навчився і побачив у своєму житті й готовий цим ділитися з підопічною дитиною.

Від наставницької місії у проекті варто відмовитися тим, хто дуже зайнятий. Стати другом для дитини – велика відповідальність. Постійний брак часу через безліч власних справ травмуватиме маленького товариша з інтернату. Надзвичайно високий рівень інтелекту теж може стати на заваді легкому спілкуванню з дитиною.

Підготувати до дорослого життя

Представники проекту приходять у заклад і презентують наставництво спершу директору, а потім дітям, вік яких від 12 до 18 років. З дитиною знайомляться, пояснюють, хто такий наставник, дають навіть заповнити анкету «Так, я хочу наставника». Це вважається своєрідною згодою.

Важливим етапом є правильне утворення пар. Над цим ретельно працюють психологи. Пари допускаються лише одностатеві. Основним орієнтиром є правильне поєднання характерів, темпераментів, захоплень… Приміром, для проблемної і конфліктної дитини оберуть лише стресостійкого наставника з міцною психікою. Важливо підібрати таку людину, якій дитина хотіла б відкритися, довіритись. Інакше проект не має сенсу.

За людиною, яка хоче стати наставником, закріплюється один підопічний, до якого щонайменше чотири рази на місяць слід приїздити в інтернат, проводити з ним час, гратися, спілкуватися, вчити елементарним навичкам життя. Наприклад, приготувати разом їжу, розповісти про економію коштів, поговорити про майбутню професію, допомогти в особистих проблемах чи конфліктах. Словом, підготувати  до дорослого самостійного життя та соціальної адаптації.
Якщо в наставника виникли непередбачені обставини і немає можливості навідати дитину в інтернаті, то можна поспілкуватися по телефону.

Він – особистий

«На Прикарпатті у наставництві беруть участь два заклади: Обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей (що на вул. Набережна, 34б) і Тлумацька школа-інтернат, – розповідає один із координаторів проекту Олександр Тусик. –  Наразі є 13 пар, перша з яких утворилася ще в січні».

29-річний івано-франківський підприємець Артур Савчук хвилювався перед першою зустріччю зі своїм підопічним – дуже хотів, аби хлопець-підліток не боявся довіряти. Достукатися до дитини йому вдалося лише на шостій зустрічі. Тоді Артур запропонував хлопцеві сісти за кермо його автівки і поїздити трохи на подвір’ї інтернату. «Чом би й ні? – каже чоловік. – Машина не є для мене найціннішою річчю у світі. Значно дорожчі – довіра між людьми і добре серце». Вражений хлопчина дуже зрадів, адже не чекав такого вчинку від наставника. Після цього підліток нарешті став більш говірким і відкритим.

14-річна Надійка вже більш ніж півроку спілкується з наставницею. Каже, що досі не мала такого вірного друга. Дівчинка дуже чекає цих зустрічей, адже кожного разу вони з Розалією роблять щось цікаве: грають на гітарі, гуляють, займаються квілінгом… Доросла подруга завжди приносить якусь захопливу книгу. Ось, наприклад, зараз Надя читає «Пес на ім’я Мані, або Абетка грошей» – про те, як дітям навчитися правильно поводитися з грішми, заощаджувати і керувати своїм бюджетом.

Як зазначає вихователь обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей Марія Серденько, працівники закладу намагаються не обділити увагою кожну дитину, але це складно як фізично, так і психологічно. Цінність наставника для дитини в тому, що він – особистий. Адже в інтернаті все спільне – посуд, іграшки, одяг, вихователі… А наставник – лише її.

Наталя МОСТОВА

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро»

ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка»

та Українським журналістським фондом»