до 40-річчя заснування Української Гельсінської групи

9 листопада 2016 року виповнюється 40-років з часу створення Української Гельсінської групи ‒ віхового історичного моменту українського визвольного руху, коли він не лише адаптувався до модерних політичних форм, але позначив власні цілі у глобальному дискурсі про майбутнє Євразії. І це відбулося в час, коли українська держава існувала лише фіктивно як УРСР, а фактично була південно-західною провінцією великої Червоної Імперії. Тоді пересічному обивателю здавалося, що СССР вічний, а державність України лише тьмяний історичний спогад про давно і безповоротно минулий час.  Тоді: «на всіх язиках все мовчало, бо благоденствувало!» (Т.Шевченко). Тотальний комуністичний терор зачистив 1/6 території планети від будь-яких альтернативних не те що рухів, а навіть думок. І саме в цей «глупий час» абсолютної німоти, ніби з нічого, ніби нізвідки постала когорта героїв, що кинула відвертий і відчайдушний виклик Російській комуністичній деспотії.

Сьогодні варто не лише схилити голови в пам’ять про тих з них, хто загинув у цій нерівній боротьбі,  і, звісно, достойно вшанувати тих, хто ще живий, як справжніх національних героїв, але надзвичайно корисно буде зрозуміти природу цього феномену національного відродження. Зрозуміти, звідки било джерело його всепереможної сили руйнівника імперій. Адже саме з Української Гельсінської групи розпочався правозахисний рух, що через якихось 15-років трансформувався у загальнонародний політичний рух і завдав смертельного удару тоталітарному монстрові, після якого він вже не зміг оговтатись, відійшовши в небуття, ‒ принаймні на території так званих національних республік,  а,  насправді, поневолених ним народів.

УГГ у зовнішньо і внутрішньо політичному контексті історичного розвитку

У середині сімдесятих років реальна опозиція до Радянського імперіалізму існувала лише зовні.

Після двох кривавих світових воєн людство на десятиліття зависло у тенетах холодної війни, яка, здавалося, в будь який момент може звалитися в пекло ще нещаднішої, з використанням ядерної зброї, третьої світової війни. Характерною ознакою холодної війни було глобальне протистояння двох соціально-політичних систем, які, по-суті, вели одна проти одної тотальну війну в усіх куточках планети. Гарячі локальні зіткнення ‒ наприклад, у Кореї чи В’єтнамі ‒ перетікали у дипломатичні війни, а ті, у свою чергу, в планетарні пропагандистські кампанії, які, знову трансформувалися в провокацію соціальних конфліктів, і громадянських протистоянь. І далі по колу.

Так тривало до 70-х років, коли динаміка протистояння двох різних політичних систем досягла певної рівноваги, ‒ в основу якої ліг ядерний паритет основних гравців ‒ СРСР і США. Фінал атомної війни був неприйнятний для обох сторін ‒ тотальне винищення людських і промислових ресурсів прирікав усіх на поголовну загибель, або радикальну деградацію. Виник певний консенсус розуміння необхідності регулювання гонки ядерних озброєнь. СРСР і США підписали в кінці 60-х ‒ на початку 70-х років декілька міжнародних договорів про регламентацію виготовлення та розміщення зброї масового знищення.

Одночасно все очевиднішим ставав розрив між темпами розвитку країн капіталістичного світу і соціалістичного табору.  Еволюційний шлях, яким пройшов Радянський Союз від  сталінського тоталітаризму до брежнєвського розвинутого соціалізму робив неприйнятною практику використання масової рабської праці для економічних проривів, а домогтися підвищення продуктивності праці наявними засобами в конкретних соціалістичних реаліях було неможливо. Єдиним засобом підтримки затухаючої економіки, збереження хоч якихось темпів розвитку, залишився продаж природних ресурсів тому ж заклятому ворогові. Диспропорційна торгівля із Заходом раптом стала важливою умовою виживання СРСР.

У США і Західної Європи приблизно в той самий час виникла проблема із постачанням енергоносіїв. За односторонню підтримку Ізраїлю, в ході Війни Судного дня (1973р.),  країни ОПЕК різко (втричі) підняли ціну на сиру нафту. Відповідно, це суттєво підняло ціну на енергоносії, пригальмувавши темпи економічного зростання розвинених держав. Захід потребував диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. Тому пропозиції СРСР  посилити постачання газу і нафти (2 лінія нафтогону «Дружба» тощо) дозволяли економікам країн Західної Європи відносно безболісно пережити цей виклик.

Власне, у 70-х роках для правлячих груп обох політичних систем стала виразно очевидною взаємна необхідність стримування гонки озброєнь і поглиблення економічних стосунків конкуруючих політичних систем.

30 липня ‒ 1 серпня 1975 року в Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), в якій взяли участь 33 країни Європи, США і Канада.

Вагомим результатом політичних консультацій став Прикінцевий акт НБСЄ. Він оформив своєрідний механізм міждержавних стосунків, що опирався на визнання суверенітету держав, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, мирного врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, проголошував домінантою політику співпраці між державами, визнання рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею, дотримання міжнародного права і, що особливо важливо, зобов’язував країни-підписанти «поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом, держави-учасниці зобов’язалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод».

Для Радянського Союзу це був хоч формальний, ситуативний, але ідеологічно помітний ревізіоністський крок вбік від політики просування світової революції; що ж до застосування цих правил у внутрішній політиці соціалістичних країн то, звісно, нікому з їхніх керманичів і в голову не приходила така нечувана єресь. Ними це, швидше, сприймалося як маневр, перегрупування сил, або як можливий інструмент здійснення зовнішньої політики.

Проте ще не встигли висохти чорнила під підписом Брежнєва, як радянські дисиденти, хоч і не численні, почали розмірковувати, як використати Прикінцевий акт НБСЄ у власних інтересах, оскільки розуміли, що СРСР зацікавлений у співпраці зі Заходом.

Тут доречно буде, хоча б стисло, згадати про пробудження українства до життя в часи «хрущовської відлиги». Після сталінських масових покосів воно могло постати лише в культурницькій формі. Рух шістдесятників був творчо різноманітним та глибоким, але ідеологічно наївним. Та навіть ці невинні, нерідко у комуністичній обгортці, ідеї викликали ненависть влади і були зрізані під корінь радянською каральною машиною у 1965 році; а 1972-й рік став часом остаточного розгрому нечисельної молодої опозиційно налаштованої української інтелігенції.

Та досвід руху шістдесятників не минув даремно. По-перше, молоде покоління українського опору остаточно позбулося комуністичних ілюзій, по-друге, сформувався гурт людей, готових продовжувати боротись навіть в жорстких умовах персональних щодо них репресій, і, по-третє, орієнтиром нового покоління борців за українську державу стали демократичні цінності.

Як пише відомий дослідник українського визвольного руху, колишній політв’язень та член УГГ Василь Овсієнко: «Репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих. Здійнялася ціла хвиля протестів. Було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилась Ліна Костенко), виник термін «підписанці». Це тепер збирання підписів ‒ звична справа. А тоді за свій підпис доводилося відповідати втратою роботи  і будь-яких життєвих перспектив. Під судами у Львові натовпи скандували «Слава!», підсудним кидали квіти. Такі дії вже мали характер організованого правозахисного руху. Під кінець 1980-х самвидав фактично став організаційною інфраструктурою руху опору, особливо з появою журналу «Український вісник» (1970-72, редактор В.Чорновіл).» (В.Освієнко. Вільні у невільній країні. ‒ «Літературна Україна». ‒ №42. ‒ 3 листопада 2016 р.).

9 листопада 1976 року група відчайдухів проголосила про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (більше відомої як Українська Гельсінська група, або просто УГГ). Вони підписали Декларацію про її створення та оприлюднили Меморандум №1. Її засновниками стали відомий письменник і мислитель Микола Руденко, генерал Петро Григоренко, громадська діячка (в’язень сталінських таборів) Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко (що вже мав досвід підпільної боротьби і відсидки в комуністичних таборах). Згодом до них як члени-засновники УГГ приєдналися мікробіолог Ніна Строката-Караванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий і юрист Іван Кандиба.

Згідно практики міжнародного права, ратифікація Прикінцевого акту НБСЄ вводила його у систему національного законодавства, а це давало правові можливості боротися за порушення прав людини. Одночасно боротьба за дотримання міжнародного права виводила українські проблеми із місцевого на міжнародний рівень, і це утруднювало СРСР робити вигляд, що їх не існує. Україна через українських правозахисників ставала серйозним чинником міжнародного дискурсу. УГГ, окрім захисту прав людини, головним предметом свої діяльності оголосила захист прав поневоленого українського народу. Власне, цим вона якісно відрізнялася від інших Гельсінських груп, зокрема, Московської.

Терор проти засновників УГГ не забарився. Ще навіть не встиг Микола Руденко завершити свій виступ в Москві про створення УГГ, а в Києві вже полетіло каміння у вікна його квартири. Незабаром усі засновники УГГ були ув’язнені. Але це не пригасило боротьби, а навпаки, ніби хлюпнуло пального у вогонь.

Для молоді, що виросла в нинішніх умовах помірної свободи, очевидно досить важко уявити чин українських правозахисників. Тоді публічна опозиційність до влади автоматично ставила під загрозу власне життя опозиціонера. Тривале ув’язнення було стовідсотково гарантованим, так само, як осуд переважної більшості «радянських людей» (можливо, за винятком Галичини). Але незважаючи на все це, появились особистості, що готові були йти у цій боротьбі до перемоги навіть ціною власного життя. Як написав згодом Василь Стус, до-речі, теж член УГГ: Дай нам «Боже, не літості ‒ лютості/ Боже, не ласки, а мсти, /Дай розірвати нам пута ці,/ Ретязі ці рознести».

Найкраще психологію феномену жертовності можна пояснити через аналогію з іншим явищем ‒ переслідуванням християн в язичницькому Римі. Там для залякування практикувалась публічна їх страта ‒ у різноманітних формах катувань. Але коли страта завершувалась, із натовпу виходила людина і оголошувала ошелешеним катам і юрбі, що вона теж християнин. Це був виклик не лише каральній машині Імперії, але й її світогляду та практиці життя. Для справжнього християнина повторити подвиг Ісуса Христа ‒ було  вищою винагородою. Римська імперська машина, що поставила на коліна півсвіту, не змогла здолати невелике коло найбідніших своїх громадян, а часто й просто рабів, що не хотіли обожнювати Цезаря і його владу. І машина зламалась, через якийсь історично нетривалий час увесь Рим упав на коліна перед Христом, визнавши християнство своєю релігією.

Через дві тисячі років подібна практика повторилась в Україні. Після засудження засновників УГГ у своєрідне «коло свободи» увійшли нові люди і публічно оголосили, що вони вступають до Української Гельсінської групи. Коли розлючені кагебісти схопили цих «неофітів», засудили і відправили до концтаборів, на їхнє місце ставали інші ‒ акт національної непокори повторювався, знову і знову…

Російська комуністична державна машина, що поставила на коліна півсвіту, напружувалась, але не могла здолати відносно невелику кількість своїх громадян, які вимагали дотримання людських і національних прав та свобод. І цей акт непокори поступово став переростати у повільний, але нездоланий процес звільнення усього народу від іноземної окупації.

Назвемо поіменно усіх героїв та дату їхнього вступу до УГГ: «Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко і Василь Стрільців (жовтень 1977), Петро Вінс (лютий 1977року), 22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978), Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, о. Василь Романюк (згодом – Патріарх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський. У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982), Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна Михайленко, Стефанія Петраш, Михайло Масютко, Олесь Шевченко» (В.Овсієнко).

Іноземними членами Групи з 1982 року стали Март Ніклус (Естонія) та Вікторас Пяткус (Литва).

Фактично склад УГГ відображав усі соціальні стани та історичні землі України, у цьому розумінні він був загальноукраїнським явищем.

Поступово правозахисний рух почав проявляти ознаки переростання в самоорганізований український політичний рух опору. Це було настільки очевидним, що ще в ті часи, деякі спостережливі діаспорні науковці це відзначили. Відомий український історик Лисяк-Рудницький писав:  «Іншим важливим аспектом мислення українських дисидентів є його правове забарвлення. Справді, українське дисидентство відоме під самоприбраним ім’ям правозахисного руху. Це можна розглядати як суто тактичний засіб, … але можна бути впевненим, що маніфестований легалізм є для українських дисидентів принциповим. Всі їхні твори та заяви пройняті ідеєю влади закону. Це ‒ новий феномен в історії української політичної думки…

Таким чином, будучи інтелектуальними бунтівниками  щодо сучасної системи (ред. ‒ комуністичної), вони водночас є прихильниками закону і права. І я без жодної тіні сумніву назвав би консервативною, в позитивному значенні цього слова, барвою ідеології українського дисидентського руху»  (Іван Лисяк-Рудницький. Політична думка українських підрадянських дисидентів/Історичні есе. ‒ К.: «Основи», 1994. ‒ т.2. ‒ с. 483).

Історія підтвердила вірність цих припущень. Згодом, через 15-років,  в епоху так званої перебудови, більшість членів УГГ стали організаторами і лідерами Української Гельсінської спілки, Української Республіканської партії, Народного Руху України. Партій, що за політичною філософією належали до правого, національно-демократичного, або як висловлювався Лисяк-Рудницький, консервативного спектру ідеологій, партій, що стали політичним інструментом волі українського народу до проголошення незалежності в 1991 році.

Замість висновку: традиції УГГ і сучасні геополітичні виклики

На засіданні дискусійного клубу «Валдай» в Сочі 27 жовтня 2016 року Володимир Путін вкотре проголосив, що стратегічним завданням політики Російської Федерації має стати возз’єднання штучно поділеної русскої нації. На його думку, росіяни, українці та білоруси є одним органічним цілим великої русскої нації. Це висловлювання президента Росії можна визнати маніфестом крайнього реваншизму, прагненням відновити у новій формі силові контури  старої Червоної імперії.

Цей шовіністичний маніфест об’єктивно детермінує реалізацію декількох важливих постулатів: по-перше, проголошення експансіонізму доктриною Російської держави (і тут не важливо, чи офіційною, чи напівофіційною);  по-друге, реваншистська політика вимагатиме внутрішньої мобілізації російського суспільства, а, отже, адаптації постулатів шовінізму до офіційної державної ідеології, тобто обов’язкової інволюції російського соціуму до тоталітарних форм, а звідси за мультиплікаційним ефектом: до ще більшої агресії; по-третє, відродження імперської ідеології провокуватиме відродження імперської практики підтримки різноманітних терористичних організацій ‒ дестабілізації навколишніх держав як способу управління ними; по-четверте, РФ і її союзники намагатимуться через різноманітний тиск і компроміси повернути світ до практики міжнародного права, зафіксованого Ялтинсько-Потсдамською конференцією, тобто до поділу світу на зони виняткового впливу великих держав.

Поступово перед нами вимальовуються ті самі контури «імперії зла», що були й за діяльності Української Гельсінської групи, лише, слава Богу, у зменшеній, а деколи й карикатурній формі. Думаю, що досвід УГГ з широкого історичного погляду може бути застосований і проти нинішньої недоімперії Путіна.

Передусім, це орієнтація на національні та демократичні цінності. І не просто на них як на окремі категоріальні ряди, а на їх гармонійну єдність. Пригадуєте, як про це образно сказав свого часу З.Бжезинський: як «про весілля українського націоналізму і демократії».

Далі нам необхідно організувати солідарний рух усіх народів, яким загрожує сьогоднішня Росія, консолідувати загальноєвразійський рух опору московській експансії, не боячись її гніву, бо він і так буде;

Важливо реально допомогти демократичному рухові в самій Росії звільнитися від ярма шовінізму ‒ це велика як просвітня, так і ідеологічна робота.

Подати руку допомоги поневоленим народам Росії. Для початку провести Конгрес поневолених народів Росії, надати йому фінансову, організаційну та ідеологічну допомогу, ‒ незважаючи на власну обмеженість в коштах. Тюрма народів повинна впасти.

Безсумнівно, що орієнтація на євроатлантичний блок сил є нашим стратегічним завданням. І це необов’язково розуміти як вступ до НАТО, а швидше як консолідовані дії з перебудови світу.

Власне, український народ має історичну місію стати форпостом демократії в Євразії. Продовжити ту політичну лінію, що бере початок від УГГ ‒ проходить через УГС і НРУ, домінувала на Майдані. Перефразовуючи відомий вислів Гелфорда Маккіндера, можна сказати, що за геополітичним призначенням Україна має стати Гартлендом ‒  демократичною віссю Євразії ‒ з усіма супутніми наслідками.

 

Василь КУЙБІДА, доктор наук із державного управління, професор