Режисер: Клінт Іствуд

У ролях: Рей Корасані, Алек Скарлатос

Троє давніх друзів з Сакраменто після довгих років розлуки вирішили разом провести відпустку в Європі. Погулявши столицями Італії, Німеччини та Нідерландів, Спенсер, Ентоні і Алек вирішили поїхати швидкісним потягом у Париж. Але подорож виявилася непростим випробуванням для трійки американців: разом з десятком інших пасажирів хлопці ледь не стали заручниками терориста, озброєного до зубів. На щастя, відчайдушні дії мандрівників, життєві уроки, отримані в дитинстві, і навички, набуті Спенсером в армії, допомогли запобігти трагедії. У Париж, а потім і в рідну Каліфорнію хлопці приїхали в ранзі справжніх героїв.

Авторитет Клінта Іствуда в Голлівуді настільки незаперечний, що, здається, якби він тільки вказав пальцем на умовного Харві Вайнштейна, від того залишилася б тільки купка попелу, а метушня навколо не буксувала б на місці вже більше року. Знаменитий актор – вагома фігура не тільки з погляду творчості, він ще й один з найбільш послідовних прихильників республіканців, людина високої моралі і втілення американського патріотизму. Чи можна очікувати від такого титана промахів і невдач? Звичайно, від чорної смуги ніхто не застрахований, однак навіть явне фіаско містера Іствуда сприймається глядачем з деяким піднесенням, адже талант, хватка і жвавий розум Клінта нікуди не поділися, просто проявили себе в новій картині дещо несподівано.

На перший погляд, «Потяг на Париж», нова стрічка Іствуда, виглядає надмірно спрощено, але пояснюється це враження банально – глядачеві може здатися, що автору нема про що розповідати. В основі фільму лежить реальний випадок запобігання терористичному акту, але, строго кажучи, кульмінаційний момент історії займає від сили три хвилини, а тому «Потяг» здається страшенно затягнутою стрічкою, в якій не відбувається нічого, а коли щось  відбувається, то воно нітрохи не вражає – подумаєш, пару пострілів та кілька ударів ножем. Однак варто придивитися, і в картині проявляються несподівані грані, філігранно відшліфовані Іствудом. В першу чергу, картина цікава як своєрідний експеримент, властивий скоріше Стівену Содербергу або Спайк Джонзу: на головні ролі у своєму новому фільмі Клінт Іствуд взяв не професійних акторів, а тих самих хлопців, які і здійснили подвиг – добре, що від тих подій минуло лише два роки і дійові особи не встигли особливо змінитися. Несподіваний хід, який робить картину таким собі «слідчим експериментом» або «інсценуванням» того, що сталося, причому, як безпосереднім учасникам подій, Стоуну, Седлеру і Скарлатосу було досить просто заново «прожити» той нещасливий день. Чи впоралися непрофесійні актори з покладеним на них завданням? Цілком. Нехай подекуди на обличчях хлопців проступають кілька недоречних емоцій, а свої фрази вони часто читають машинально, в цілому ця трійка не стала найслабшою ланкою проекту.

Інша важлива складова «Потяга на Париж» – раніше не дуже помітна в роботах Іствуда теорія визначеності і строгої спрямованості долі. Як М. Найт Ш’ямалан у «Знаках», де всі персонажі несвідомо багато років готуються до головної зустрічі в їхньому житті, Клінт у «Потязі» старанно виводить жирними буквами слово «фатум» – головні герої в різних ситуаціях чинять наперекір правилам, вчаться ставити чуже життя вище за своє, отримують військові та медичні знання лише для того, щоб у вирішальний момент знешкодити ворога і врятувати життя пораненого. Вимальовується ця картина досить грубими штрихами: в Париж, наприклад, герої їдуть мало не насильно, і це трохи дратує, але наполегливості Іствуда можна тільки позаздрити – він вирішив, що такою була доля, і його не переконати.

Втім, прямолінійність автора має і зворотний бік – так, особистість і мотиви терориста Іствуд подає дещо упереджено. Суду не вдалося довести, що лиходій планував саме теракт, можливо, це було лише банальне пограбування, яке вийшло за рамки розумного, але у фільмі терорист однозначно стоїть на боці світового зла, влітаючи у повний вагон з безневинними пасажирами із криком «Аллах акбар!» Критики, та й глядачі «Потяг на Париж» оцінили не надто високо, але лише тому, що від Іствуда очікують більшого, ніж від будь-кого іншого. Від цього режисера чекаєш шедевра за шедевром, а він раптом висловлюється незвично, використовує невідомі форми і порушує неприємну, болючу тему. Так, «Потяг» – не «Гран-Торіно» і навіть не «Снайпер», але це все ще Іствуд, великий патріот і справжній «шуліка», що ставить армію і військових вище за все інше. До нього варто прислухатися, навіть якщо вам здається, що це не зв’язне мовлення, а шум коліс швидкісного потяга.

ФЕЛІНСЬКИЙ