Марія ПАЛЮГА,
заслужений журналіст України
Макіївка – Івано-Франківськ

Майже втративши Крим і Донбас, ми не полишаємо надії, що вони самі попросяться назад в Україну, як тільки побачать, що життя у нас покращується, люди стають заможніші і щасливіші. Вірити в таке треба, тому не слід нехтувати особливостями мешканців Донбасу та закривати очі на нові перепони на шляху повернення «блудного сина». Бо навіть дуже дрібна перепона спроможна віддаляти єднання. Але що зараз ми бачимо в цьому контексті на гарячому сході?

Просто неба після «Градів»

 

Ці діти з села Верхня Кринка, що на Донеччині, вже бачили все, крім свого щасливого дитинства. І, мабуть, не встигнуть його побачити, бо виростуть до того часу, поки закінчиться війна і настане спокійне життя. Аналітики кажуть, що чекати цього ще довго. Якщо так, то батько цих дітей ні сьогодні, ні завтра не знайде доброї роботи, тому не принесе до хати належної зарплати. Мама буде і далі сидіти з ними вдома, бо щоб відправити малих у садочок, треба купити нове взуття та одяг, а нема за що. Та найболючіша біда – Кисельови (це їхнє прізвище) залишились без даху над головою.

Коли батька нема вдома

 

У серпні минулого року в їхнє село увійшла українська армія. Багато хто тоді сказав – визволителька, але була й інша думка – карателі. Армійці облаштували свій штаб у місцевій школі. В навчальних приміщеннях розмістився особовий склад, а на подвір’ї стояла військова техніка. Як згадують селяни, бійці з ними гарно ладили, підвозили хліб, підказували, як сховатися від ймовірних обстрілів… Шквальна канонада із-за шахтних териконів, що приблизно за шість кілометрів звідти, не забарилася. Прицільний вогонь по наших бійцях їм, на щастя, втрат та великої шкоди не завдав. Але школа ледве встояла: залишилася з наскрізь пробитою у трьох місцях покрівлею, з розтрощеними спортзалом, класами інформатики та біології, без жодної шиби в десятках вікон. На цьому фоні посічені осколками стіни на всіх поверхах вже нікого не вражали.

В селі від прямого влучення постраждало три хати, в тому числі й помешкання заступника сільського голови (війна не вибирає). Слава Богу, всі ці будинки можна було відремонтувати. А ось хатина Кисельових на краю села згоріла чисто. Чи то ворог бив по полтавських добровольцях, які начебто займали це помешкання (родину на той час родичі прихистили у себе в Сумах), чи самі добровольці так жорстко покидали свої позиції – чіткої відповіді нема. Але коли багатодітна сім’я повернулася додому, то на місці свого дому застала лише згарище.

 

 

На місці згорілої хати діти не знайшли і сліду від своїх забавок

Снайпер Гіві

Нова влада пропонувала сім’ї Кисельових нібито й непогану покинуту будівлю. Щоправда, треба було самостійно підлатати дах. Обіцяли допомогти з будматеріалами. Та батько сімейства відмовився від такого вирішення проблеми. Вимагав готового житла, хоча знав – такого нема. Та й «молода республіка» ще нікого не підтримала, як слід. Одного разу була така спроба, щоправда, сталося це значно пізніше, також у Верхній Кринці.

Бригада «Самалі» горезвісного Гіві облаштувала собі на одному з віддалених пагорбів довгостроковий польовий вишкіл. Тренування бійців проходили так, що ті постійно влучали то в сільські споруди, то в городи, то в теплиці. Люди навіть зверталися до воєнної прокуратури. А одного дня як гахнули, то відразу прошили вогнем 19 будинків – а це фактично ціла вулиця. Та ще й повалили чотири прольоти лінії електропередач у полі. Щоб приховати цей «подвиг» «деенерівців», які «у мирних людей не стріляють», і заодно прищемити хвоста Гіві, приїхали на місце події високі чини. І наказали «самалійцям» власними силами відновити людям житло. Упереміш з матюками та їдкими закидами на зразок: «Мы за вас сражаемся, а вы, сволочи…» ті були змушені хоч щось робити.

Та Кисельови, на жаль чи на щастя, жили не на тій вулиці. Ось і туляться з минулого року у тещі. Тепер їх шестеро в хаті, що побудована десь у 60-70-ті роки минулого століття. Без зручностей та необхідного для дітей простору. Їх батька це не надто переймає, бо чоловіки на Донбасі і досі в питаннях житла розраховують на державу або роботодавця.

На що живе сьогодні подружжя з дітьми, адже жінка домогосподарка, а чоловік тимчасово не працює, бо на шахту йти не поспішає, а іншої роботи тут нема? Не дивуйтеся, але зараз в цій сім’ї годувальники не батьки, а діти. І на сході таких випадків дуже багато. Тим паче, що навіть найвище керівництво «ДНР» радить людям: «Якщо вам Україна виплачує пенсію чи якусь допомогу – беріть, не червонійте, вам зобов’язані платити. І у нас отримуйте те, що вам дають».

 Коли гідність спить

Так все й відбувається: поїхали в місто, що під українським прапором, зареєструвалися тимчасовими переселенцями, а потім щомісяця туди ж – за виплатами. Крім того, хоч і нерегулярно, дещо отримують від так званої республіки, але виключно в російських рублях. Наприклад, в «ДНР» державна допомога для догляду за дитиною до 3-х років складає 1720 рублів (за курсом 1:2 це 860 гривень). Допомога одиноким матерям – 1000 рублів ( 500 гривень), одноразова допомога при народженні дитини – 20 640 рублів (10 320 гривень, в Україні – 41 280 гривень). Державна допомога сім’ям, що виховують трьох і більше дітей віком до шести років, – 1000 рублів (500 гривень) на кожного на місяць. Звичайно, не такі вже й великі гроші, тим паче, що платоспроможність рубля на третину нижча, ніж гривні. Та ще й продукти і інші товари першої необхідності на захоплених територіях у кілька разів дорожчі, як у нас. Але коли українські і ДНРівські виплати складаються докупи, а таке тепер відбувається і з пенсіями, то їх отримувачі вже можуть дихати. І навіщо їм зараз проситися назад в Україну – щоб позбутися частини грошей?

Громадянська гідність у такій ситуації міцно спить. А сепаратистська влада лиш потирає руки, мовляв, жити стає краще, жити стає веселіше. Тим паче, що попри проблеми подолання пунктів пропуску в Україну і назад, десятки тисяч донбасівців вже постійно їздять на наш бік за покупками, зважаючи, що ціни для них – дуже вигідні. Дехто на цьому вже гарно заробляє. Чи квапляться такі бізнес-туристи полишати цей гендель і проситися до нас?

 

 Подібне на «зелений коридор»

Таким чином, для України вималювалася доволі образлива ситуація: беремо і їмо ваше, але любимо сусіда. І навіть якщо ніякої прихильності до нього нема, а є лише така собі самопоміч, то, тим не менше, це потрібно припиняти. Тобто держава, на яку напали і яку ще й грабують, повинна захищатися. Не лише зброєю.

Так виникла економічна блокада Донбасу. Тепер вже здається, що вона помилкова. Бо істинно блокада – це коли територія замкнена в кільце. А на Донбасі, як мінімум, десятки кілометрів відкритого кордону з Росією. Тож не дивно, що терористи, проти яких Київ спрямував блокування вантажів, мають і їжу, і зброю, і пальне, тому не перестали стріляти. Україна, не пускаючи свої товари на схід, по суті, дає зелений коридор продукції «старшого брата» – з протилежного боку. І що тепер бачать наші громадяни в Донецьку, Макіївці, Горлівці, Харцизьку, Шахтарську? Вони бачать Росію – на базарних прилавках і полицях магазинів, Росію – у вигляді банок, склянок, ковбаси, цукерків, масла, сиру… Так само з грішми – скрізь російські рублі. Гривні вже майже нема, наші копійки взагалі офіційно виведені з обігу.

Ось і здається, що Україна йде геть з величезної частини своєї донецької землі. Україну на ній потихеньку починають забувати, бо не бачать там нічого нашого. Звичайно ж, ні українських прапорів, ні телебачення, ні преси, ні українських вивісок на установах. А головне – наших установ на окупованих територіях ще з минулого року нема. Є новоспечені, зі статутами, сформульованими у Москві. Закони приїхали звідти ж. Писалися і приймалися так швидко, що нашим парламентарям не завадило б повчитися. В результаті, якщо ми думаємо, що в «республіці», крім війни, нічого не роблять, то помиляємося. Бо насправді «державна машина» повністю змонтована і крутиться на російський лад. У тамтешніх людей таке враження, що вони вже живуть в сусідній країні. А ми бачимо їх з нами?

 Чому знак питання?

Тому що нема єдиної думки, нема чіткого рішення, чи ми до останнього стоїмо за схід України, чи вже не відкидаємо якийсь інший варіант розв’язки. Такий туман просто деморалізує, особливо донбасівців. Навіть ті, хто мав тверду проукраїнську позицію, її втрачають або старанно приховують. Вони не розуміють, що, крім обстрілів і руйнувань, їх чекає далі. До чого їм готуватися.

Чесно кажучи, легковажні кисельови, іванови, петрови ні до чого і не готуються, вони пливуть за течією, тримаються за дармові гроші, гуманітарну крупу і консерви. А ось ті, хто думає про гідне життя, зараз страждають, обдумують варіанти, надіються лише на себе, бо так і не дочекалися від решти країни якоїсь моральної підтримки, якогось душевного притулку. Особливо болить душа у східняків-журналістів, які аж ніяк не сприйняли «нову країну щастя» і здебільшого постраждали за це. Та Київ про них навіть не згадує: нічого не замовляє і ні про що не запитує. Замість того, щоб таємно задіяти талановитих газетярів і телевізійників в інформаційній війні проти ворога, столиця інколи ще й пробує звинувачувати їх у сприянні сепаратистам.

Та нічого, важко всім. Особливо нашим хлопцям на передовій. І, мабуть, спеціалістам у центрах прийняття рішень. Там повинні сидіти особливі люди, особливі голови. Щоб ми з кожним днем не віддалялися, а наближалися до миру. І тоді кожна людина спокійно зможе вирішувати, де їй залишатися чи куди повертатися.

 Марія ПАЛЮГА, Донбас – Івано-Франківськ