Наприкінці минулого року радник голови СБУ озвучив загальне число звільнених осіб, яких захопили і незаконно позбавили волі представники так званих “ЛНР” та “ДНР” за час військового конфлікту на сході України, – 2957 осіб. Ще близько 130 залишаються в ув’язненні. Це офіційні дані. Згідно зі статистикою, половина ув’язнених – цивільні особи, яких позбавили волі через їх власні погляди, проукраїнську позицію чи банальний і недоречний збіг обставин.

Виклики сучасності вимагають від суспільства швидкої реакції на вчинені злочини: як на усунення їх наслідків, так і на фіксування тих порушень прав людини, що мали місце, аби винні понесли покарання. Саме над такою важливою місією працює правозахисна коаліція “Справедливість заради миру на Донбасі”, партнерами якої є Івано-Франківська обласна організація “Молода просвіта”. Протягом півроку було задокументовано близько двох сотень випадків незаконного ув’язнення в зоні АТО, що лягло в основу звіту “Ті, що пережили пекло”.

Така гучна назва звіту цілком відповідає жахіттям, з якими зіткнулися люди, потрапивши в полон до сепаратистів. Про жорстокі фізичні та моральні катування неодноразово писали і говорили свідки, але є один надзвичайно важливий момент, який нечасто згадують в емоційних розповідях – забезпечення необхідної медичної допомоги, як це передбачено Міжнародним гуманітарним правом, від чого часто залежить виживання у незаконній в’язниці та якість життя після звільнення. Які потреби у медичній допомозі були у полонених, чи мали вони доступ до лікарів та необхідних медикаментів, з якими проблемами зіткнулися після звільнення – на всі ці питання дає відповідь загальна оцінка опрацьованих свідчень.

Забули клятву Гіппократа

Вже на етапі затримання майже половина опитаних потребували медичної допомоги: дехто через поранення на полі бою, більшість – через побиття під час захоплення у полон. Протягом перебування у незаконних в’язницях понад 50% полонених отримали умисні тілесні ушкодження різної важкості: від легких побоїв до ножових поранень зі значною втратою крові. Цим людям було необхідне лікування, декому – термінове. Проте медична допомога, якщо така була, зазвичай надавалася невчасно або не в повному обсязі, у непристосованих умовах. Тільки в окремих ситуаціях респонденти ідентифікували сторонніх осіб як лікаря чи медичну сестру, а в основному допомога надавалася або полоненим медиком, або іншими полоненими, яким видавали певні медикаменти, або сепаратистами, на яких покладали функції медперсоналу.

Серед доступних медикаментів найчастіше згадували бинти, перекис водню, зеленку, йод, деякі знеболювальні засоби, в деяких випадках – антибіотики, ліки від тиску, протишокові засоби, активоване вугілля. Часто полонені або не знали, що вони вживають, або не пам’ятали назв препаратів. Лише один чоловік вказав на повну наявність потрібних медикаментів, решта говорили про відсутність тих чи інших необхідних ліків.

Госпіталізували полонених тільки у крайніх випадках. Медичних довідок та результатів обстежень зазвичай не надавали. Особи, які, попри потребу, не зверталися за допомогою, пояснюють це тим, що не бачили сенсу, бо вважали себе “смертниками” або не хотіли зайвий раз наражатися на побої, адже часто за проханням слідувала низка стусанів.

Місцеві медики бували упередженими. Доброволець батальйону “Донбас” Віталій Маринець пригадує: “В Іловайську мені стало ще гірше, і мене відправили в лікарню. Коли привезли, лікарка сказала, що лікувати мене не має бажання і що мене треба вивезти в поле і розстріляти”.

В поодиноких випадках траплялися і відповідальні медики, які професійно виконували свій обов’язок: призначали необхідне лікування, стежили за ретельністю прийому ліків та перев’язок, клопотали про звільнення за станом здоров’я перед бойовиками. Проте будь-якого впливу на сепаратистів медики не мали.

“Під час допитів мені спричинили колото-різану рану зовнішньої частини лівого бедра та безліч побоїв, – розповідає проукраїнський активіст з міста Дружківка Василь Зандер. – Через добу після поранення мене відвезли в лікарню, де промили і обробили інфіковану рану. Дали полежати на тапчані 15 хвилин. Від значної втрати крові та нервового перенапруження я постійно втрачав свідомість, а коли приходив до тями, то просив лікарів не відпускати мене назад. Але вони боялися перечити бойовикам, тому мене знову забрали у підвал…”

Середня тривалість перебування у полоні становила понад 30 діб. Через довге перебування у закритому, зазвичай підвальному приміщенні, недотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм, одноманітне неякісне і обмежене харчування, постійні переохолодження, стреси, побиття в ув’язнених були проблеми зі шкірою, ротовою порожниною, інтимною зоною, а також виникали чи загострювалися наявні соматичні захворювання. У декого з незаконно затриманих траплялися шлунково-кишкові розлади та захворювання, що передаються повітряно-крапельним шляхом. Ізоляції, належного лікування таких хворих не проводилось.

Серед опитаних тільки 10% становили жінки, але вони зазнавали не менших знущань, ніж чоловіки. Дві полонянки були вагітні на час ув’язнення, в однієї з них через цілеспрямовані побиття стався викидень. Медичну допомогу вона отримала зі значним відтермінуванням.

Щодо контролю за наданням медичної допомоги та умовами утримання з боку міжнародних організацій, полонені тільки у чотирьох випадках згадали про ймовірний нагляд представників ОБСЄ і в одному випадку про їх безпосередній візит. Понад 60% опитаних осіб позитивного впливу такої присутності не відчули, тому заперечили її можливість, решта сказали, що їм про це невідомо.

 

Покинуті напризволяще

Після звільнення з полону люди продовжують стикатися з труднощами в отриманні належної медичної допомоги. У першу чергу це стосується цивільних осіб. Якщо військові та добровольці, які мають статус учасника бойових дій, проходять обстеження та отримують лікування у державних, а іноді й у приватних клініках безкоштовно, то волонтери, журналісти, проукраїнські місцеві активісти та інші особи, які пройшли через незаконне ув’язнення, зіткнулися з низкою проблем.

Реабілітаційні центри чи відповідальні структури, що мали б супроводжувати постраждалих, не функціонують. Люди залишилися зі своїми проблемами наодинці. За обстеженням та лікуванням у більшості випадків вони зверталися самостійно у місцеві заклади. Окремим звільненим особам сприяли місцева влада, політичні партії, приватні клініки або волонтери. Системної допомоги не передбачалося ні для кого. Більшість вартісних послуг потерпілі оплачували самостійно. Ті, хто такої змоги не мав, відклали діагностику та лікування до кращих часів, що є вкрай несприятливим як щодо віддалених наслідків для здоров’я, так і щодо належного збору доказів пережитих знущань.

Спектр послуг районних лікарень та відсутність у медичного персоналу міських і обласних закладів належного досвіду фіксування результатів катувань не відповідають потребам встановлення факту злочину. У медичній документації більшості потерпілих обставини отримання шкоди здоров’ю не зазначалися. Науково-дослідні інститути давали точні та розгорнуті висновки по факту отриманої шкоди, але тільки окремі особи зверталися в ці установи. Довести факт катувань можливо через проходження судово-медичної експертизи, висновки якої додаються до справи щодо розслідування злочину. На жаль, через незнання це зробили одиниці.

Цивільні на рівні з військовими потерпілими мають шанс отримати статус інваліда війни згідно з постановою КМУ №685 від 08.09.2015 р., якщо вони здійснювали волонтерську діяльність безпосередньо в зоні АТО. Це можливо за наявності такого підтвердження від ЗСУ або СБУ чи рішення суду про встановлення юридичного факту волонтерської діяльності. Через суд також потрібно встановити факт каліцтва, яке є наслідком катувань під час перебування у полоні безпосередньо в зоні проведення АТО. Якщо військові, добровольці, волонтери, журналісти мають у такому випадку можливість отримати певні матеріальні виплати на відновлення здоров’я після перебування у полоні, то проукраїнські місцеві активісти, підприємці, інші випадкові особи не отримують ні офіційного статусу, ні грошової допомоги і часто навіть не засвідчують сліди пережитих катувань.

Євгенія БАРДЯК,

лікар, кандидат медичних наук