Або дуже відважні, або дуже нерозсудні можуть ставити спектаклі про Василя Стуса. Другим, може, й легше, бо не до кінця розуміють, за що беруться. Такого людського і поетичного масштабу постать вимагає гіпертонкого режисерського підходу. Ну, а якщо за такий матеріал береться Новий театр – без зарплати, без власного бюджету і приміщення, театр, якому ще не виповнилося й року, то інакше, як нерозсудними і відважними, їх не назвеш.

Після роботи в московському театрі Романа Віктюка, чотирьох київських театрах та спроб у кіно випускник івано-франківського Інституту мистецтв, актор та режисер Тарас Бенюк (ні, вони з Богданом не родичі – просто земляки й однофамільці) заснував у Івано-Франківську «Новий театр», який уже поставив три вистави – «Стус», «Собака» та «Спи спокійно». І, схоже, доволі успішні, бо глядачі загалом задоволені новим театральним продуктом, що, з одного боку, зумовлене непоганою якістю постановок «Нового», а з іншого – бажанням скуштувати щось свіженьке, альтернативне до доброго старенького облмуздраму.

В основу постановки «Стус» Тараса Бенюка лягли вірші поета-дисидента, документальні матеріали та книжка «Василь Стус: життя як творчість», написана сином Дмитром. З останнім молодий режисер кілька разів зустрічався та консультувався в процесі роботи, хоча вони так до кінця і не дійшли згоди щодо образу Стуса у виставі, що, зрештою, й не було обов’язковим.

Дві діючі особи на сцені представляють протистояння системи і людини: Слідчий (Тарас Бенюк) – Стус (Юрій Полєк). Також присутній гітарист (Юрій Пилипчук або Стас Цуканов), який унаочнює альтер-еґо, внутрішній світ поета. Уся вистава протікає у вигляді допиту Стуса безіменним Слідчим. Немає конкретного імені, бо він представляє узагальнений типаж подібних «гвинтиків» у радянській системі.

Авансцена умовно складається з трьох просторів, центральний з яких – Стусовий. Обабіч з одного боку – простір дії Слідчого, з іншого – внутрішнє Я поета. І тут важливе протиставлення системи та людини, сценічно представлене у зіткненні лівого і правого.

Бінарна пара «лівий-правий» (у виставі – «Слідчий-Стус») з давніх-давен виражає цілу категорію аналогічних за значенням опозицій, які є просто її інваріантами: «нижній – верхній», «смерть – життя», «хвороба – здоров’я», «темрява – світло», «місяць – сонце» та ін. Тому навіть на підсвідомому рівні глядач через сценічне вирішення теж зчитує й інтерпретує образи Слідчого і Стуса, що увиразнює їхній антагонізм.

На протиставлення працює й гра світла: якщо на столі Слідчого – тьмяне світло електричної лампи, то в мистецькому просторі внутрішнього Стуса – яскраве сонце, що засліплює обличчя і поета, і гітариста, під гру якого Юрій Полєк дуже сучасно й органічно читає вірші Стуса. Творці вистави, на щастя, вибрали не шкільно-хрестоматійну поетичну лектуру, яка уже через повторювання її, як мантри, на всіх урочистих офіційних заходах просто заїжджена і не сприймається, а Стусові верлібри, не знані широкому загалу, що відкривало його по-новому.

Лівий план авансцени – царство Слідчого, який зображений як легкий неадекват, що впадає в істерично-агресивні стани. Видно, що його мучать головні болі – жест прикладання руки до скроні супроводжується звуком скрипіння дверей. Однак «чистити мізки» допитуваним він уміє перфектно, і тут слід віддати належне Бенюку-актору, який без перегравання переконливо не тільки кричав на Стуса, а й природно, тримаючи «мхатівську» паузу, промовисто мовчав там, де це було потрібне (у такі моменти чувся голосний цокіт метронома). А грати мовчанкою – складність найвища.

Якщо Слідчий – суцільна динаміка, яка чатує на свою жертву, психологічно «оброблює» її, зрештою, розуміючи, що не зможе підломити – вдається до фізичного насильства, то Стус постає дуже статичним, такий собі моноліт, від якого, мов від скелі, відбиваються всі звинувачення, закиди і спроби задобрення. Так, він гідний і куленепробивний, йому вдається пасивно протистояти системі, що, тим більше в тюремних умовах, – геройство. Але він також і дуже правильний вийшов, навіть по-українському (по-галицьки?) кон’юнктурний. Передбачуваний Стус. Була спроба його показати іншим, що й ставили собі за мету творці вистави, у його «виходах» у музично-поетичний простір, де під інтелігентний рок незле читалися Стусові вірші, але далі за читання окремих віршів і поринання в кожен із цих текстів справа не пішла. Є правильний, пригладжений Стус. Це бачення режисера і його право на інтерпретацію. Але ця правильність заганяє огром поета-дисидента у рамки, які роблять його форматним і, даруйте, нецікавим. (Жодних претензій до перфектної гри Юрія Полєка – він проживав і викладався на сто відсотків).

З декорацій – мінімальний мінімум: бюрократичний стіл, червоне радянське обшарпане крісло (єдиний виразний колір у сценічному монохромі), лампа на столі, жовте світло якої в певний момент починає «перегукуватися» із синім вогником на задньому тлі сцени: червоне радянське крісло (на якому відомо чим сидиться) проти жовто-блакитних вогників.

Однак на сцені бракувало театральної дії – були діалоги, монологи (часто задовгі), ходіння, цитування віршів, але сценічної дії і чіткого конфлікту й кульмінації, колізії, в яких і суть театру, бракувало.

Загалом, вдалі режисерські ходи, цитування конкретних документів, меддовідок, звучання справжнього голосу Стуса і жива емоційна подача занурюють глядача у світ сили, болю та поетичних візій поета. І дуже піднесеним та життєствердним є закінчення вистави про життя Стуса після його смерті: зараз йому 78 років, він з нами і шукає птаха своєї душі.

Василь Стус:

Ця п’єса почалася вже давно,

I лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутнiсть загубивши,

i дивиться, i грає. Не живе…

Тарас Бенюк:

«Ми не ставили за мету зіграти Стуса, ніби погруддя на підвищенні. Ми хотіли показати його як людину, а кожна людина є і сильна, і слабка. Нас болять його вірші і те, як він боровся за життєву позицію, що ми й постаралися показати у цій виставі. Звісно, це дуже суб’єктивне бачення, і це нормально. Театр взагалі суб’єктивна річ».

Дмитро Стус:

«Бюджет вистави, звичайно, такий, що ставити серйозні вимоги не випадає. Те, що режисер та актори дали свою інтерпретацію, – це вже саме по собі непогано з точки зору популяризації творчості Стуса і присутності його у вашому культурному просторі. Мене, чесно кажучи, в цій виставі найбільше потішило те, що культурний простір розширюється. А говорити конкретно про трактування образу, даруйте, не буду, бо вважаю, що кожна людина має на це право, тим більше режисер».

 Мишь театральна:

«Ваша покірна слуга, що досі обитала в франківському муздрамтиятрі, почала підземними каналізаційними рурами бігати на сотку, як молода, хотя лічильник в мому мишиному пашпорті крутиться далеко від вісімнадцяткі. Неподалік офісу простонеба Панадайтепарукопійок втворивсі новий мельпоменовий зрілищник. І файно, бо є вибір. Поки виділам лиш їхню виставу про «Стуса», але шо мені, сірій миші, судити об мистецтві, а тим більше про такого поєта. Його образ не спортили на сцені, що вже успєх (і то без йіронії!). Він точно сі сподобає школярам, шкільним вчителькам, заучам і директорам, а ше нашим депутатам (меру він вже сі сподобав) і всім правильним галичанам. Але я хочу єншого Стуса – троха несподівано неправильного, себто не такого причесано-пригладженого – справжніщого».