Як понад 150 років тому в Станіславові протестували проти будівництва колії, чому місцеві жінки хотіли одружуватися саме із залізничниками і що в капсулі часу, яку колись заклали на території локомотиворемонтного заводу. Про секрети станіславівської залізниці розповіла екскурсовод Наталія Гугіль під час екскурсії, що відбулася в межах Днів Європейської спадщини, пише Галицький кореспондент.

Всі були проти

Коли за Австро-Угорщини з’явилася ідея побудувати в Станіславові залізницю, то найбільшою проблемою став спротив місцевих. Люди протестували, що не хочуть шуму і поганого повітря. Тому всіляко вставляли палиці в колеса – відмовлялися продавати земельні ділянки, вночі підпалювали шпали тощо.

Але у 1866 році перший проїзд таки пройшов через Станіславів.

Коли молодий імператор Франц Йосиф задумав спорудити залізницю в Станіславові, його ніхто не підтримав. На той час вкладати стільки грошей у залізницю виглядало дуже дивним рішенням – через нестабільну політичну ситуацію. Але імператор вважав це способом розвинути Австро-Угорську імперію і дати людям відчути певну вигоду від належності до цієї імперії. Окрім того, це ще й зручний спосіб вивозити сировину із Заходу України: сіль, ліс, нафту.

Будувати залізницю у Станіславові приїхали багато інженерів з усієї Європи. Чому аж з Європи? Треба було прокласти основну гілку, яка прямувала до Карпат, і відповідно планувалися мости і тунелі, які потребували високого інженерного професіоналізму. Аналогів мостів і тунелів, які проклали через українські Карпати, тоді в Європі не було. Вони стали візитівкою краю – до Яремче приїжджали з усіх усюд, аби просто глянути на залізничний міст. Навіть Франц Йосиф з дружиною.

Залізничну станцію назвали «Станіславів», хоча формально ця територія навіть не належала до Станіславова на той момент. Це був район, який називався «Княгинин», і об’єднали його зі Станіславовом значно пізніше – аж у 1921 році.

Станіславівський залізничний вузол став дуже потужним через те, що сформувалося велике розгалуження залізниць. Перша гілка сполучала Львів і Чернівці. Пізніше з’явилися напрямки до Стрия, Рахова, Тернополя.

До Станіславова почали приїжджати жителі німецькомовних країн і оселялися біля залізничної станції. Саме тому цей мікрорайон дістав назву «Німецька колонія». В Австро-Угорській імперії на той час провадили політику припливу висококваліфікованих кадрів на провінційні території. Як стимул давали високі зарплати, скасовували податки на 10 років, а з їхніх дітей знімали повиннісь служити в армії.

Приїжджі іноземці у Станіславові отримали значні дотації, збудували німецьку протестантську церкву (тепер на цьому місці пам’ятник Івану Франку).

Працювати на залізниці – за щастя

Сучасного вигляду вокзал набув уже на початку ХХ століття, адже станіславівський залізничний вузол настільки активно розвивався, що будівлю вокзалу мусили суттєво розширити. Якщо в наш час потяги зупиняються на станції не більше, ніж на 20-30 хвилин, то в ті часи вони могли стояти по кілька годин. Тому залізничний вокзал слугував ще й місцем перепочинку для пасажирів. На території станіславівського вокзалу відкрили великий ресторан, і потрапити туди було досить складно – мусили заздалегідь записуватися, часом навіть на місяць вперед, на вході стояв адміністратор, який пильнував посадку гостей закладу.

У ті часи працювати на залізниці вважалося за щастя. Потрапити туди можна було тільки завдяки особистій рекомендації і лише висококласним фахівцям.

Найперше, це була державна служба і стратегічний об’єкт, тому кандидати на роботу і їхні родини проходили ретельну перевірку. Навіть, якщо людина планувала одружитися, то спершу мала дістати дозвіл у директора залізниці.

Залізничники отримували зарплати в 3-4 рази вищі, ніж всі решта. І навіть пізніше, за часів Польщі, оплата праці на залізниці стартувала від 70 грошів за годину, тоді як по місту в середньому платили 31 грош.

У тодішніх станіславівських газетах часто можна було побачити оголошення на кшталт «молода і гарна дівчина шукає для серйозних стосунків залізничника…». 

Одні з найкрасивіших будівель міста колись звели саме за кошти залізниці або ж самими залізничниками: медичний університет, приміщення міського суду, будівля Ощадбанку біля «білого дому». Мікрорайон «Гірка» теж колись побудували за кошти залізничників.

«Серце» залізничного вузла

Після будівництва станіславівської залізниці найбільш стратегічним об’єктом тут став не залізничний вокзал, а те, що знаходилося за коліями – цісарсько-королівський машиноремонтний завод, нині локомотиворемонтний завод.

Завод став «серцем» залізничного вузла всієї північної частини Австро-Угорщини, рушієм передових технологій. Саме тут збудували першу електростанцію, яка заживлювала завод і залізничний вокзал. Тут поставили перші парові преси.

Будівлю заводу зводили за проєктами, які розробляли у Відні найкращі інженери. Все було продумано до дрібниць, навіть норма денного світла, яка повинна потрапляти у приміщення. Відповідно до того проєктували площу вікон, тип скла і рами для кожного цеху.

На заводі здебільшого працювали українці і поляки. А людей з інших країн було тільки 2%, однак саме вони обіймали всі керівні посади: німці, австрійці, чехи. На північній частині Австро-Угорщини за кількістю працівників із цим  заводом міг зрівнятися лише локомотиворемонтний завод у Львові.

Оскільки об’єкт був стратегічним, під час бойових дій у різні часи завод неодноразово руйнували і потім перебудовували. Тому зараз на декотрих будівлях можна бачити різні типи вікон на першому і другому поверхах, а дах узагалі в сучасному стилі. Де-не-де з-під радянського асфальту видніється ще польська бруківка трилінка.

Після розпаду Австро-Угорщини росіяни дуже пограбували завод. Коли працювали над виданням про локомотиворемонтний завод, знайшли сторінку воронезької газети тих часів, де дякують своїм «доблесним» російським військовим за те, що суттєво підсилили локомотиворемонтний завод у Воронежі. «Обладнання з Австро-Угорщини дуже добре працює». Коли росіяни відступали зі Станіславова, то все новітнє обладнання із заводу запакували у вагони і перегнали до себе у Воронеж.

Тим не менше українці поступово почали відновлювати роботу заводу. Тоді вернулися поляки, звільнили всіх українців і працевлаштували виключно своїх. А все через те, що на заводі були основні прихильники ЗУНР.

Що в капсулі часу?

На території заводу є пам’ятник радянським солдатам, але це не такий самий, як стандартно колись повсюди зводили. Цей монумент присвячений двом реальним воїнам, які під час Другої світової війни загинули на території заводу і поховані також тут. Обоє – українці, з Київщини і Одещини. Звільняли Івано-Франківськ під час німецької окупації.

Довгий час не знали хто ці полеглі воїни. Але краєзнавці з гуртка, який працював на території заводу, зрештою докопалися до істини і навіть знайшли їхніх рідних. Ті потім приїжджали на відкриття пам’ятника.

Поруч із монументом є мармурова плита, тут в 1984 році заклали капсулу часу з посланням для майбутніх поколінь. Її мають відкрити через 40 років – у 2044-му. Що в посланні, можна лише здогадуватися, зважаючи на наративи в Радянському Союзі.

Наталя МОСТОВА