Режисер: Саймон Кертіс

Лондонський драматург Алан Александр Мілн (Доналд Глісон) повертається додому після закінчення Першої світової війни. Він зміг оговтатися від поранення, але не від душевної травми. Алан, якого близькі називають Блу, в будь-якому різкому звуці чує вибухи і постріли. Щоб заспокоїти нерви, письменник з дружиною Дафною (Марго Роббі) і маленьким сином Крістофером Робіном (Уілл Тілстон) переїжджає на природу, в котедж на околиці лісу. Там Мілн сподівається написати книгу про шкоду воєн. Але коли дружина повертається в Лондон, а слуги йдуть у відпустку, Блу вперше залишається сам на сам із сином. І він починає разом із хлопчиком придумувати казкові історії, які незабаром стануть книгою про Вінні Пуха.

Нова картина британського режисера Саймона Кертіса розповідає історію однієї з найулюбленіших дитячих книг усіх часів. Однак це аж ніяк не мімімішний байопік, на який треба йти з дітьми. «Вінні Пух» подарував радість мільйонам читачів, але тільки не тому, хто написав книгу, і не тому, для кого вона була написана. Навпаки, найдобріша книжка про іграшки, що ожили, зруйнувала сім’ю Мілнів, яка тільки-но прийшла до тями після жахіття світової війни. Як це могло трапитись? Алан і Дафна перетворили свого сина на експонат. Вони возили його по всьому світу, фотографували у зворушливих позах, змушували виступати на людях і розповідати, як він придумав ім’я своєму плюшевому ведмедеві. Діти всього західного світу заздрили Крістоферу Робіну, а він мріяв, щоб йому нарешті дали спокій.

На жаль для Крістофера, його страждання не закінчилися, коли Мілн-старший перестав писати книги про сина і Пуха. Син письменника дожив до глибокої старості, але для всього світу він залишався «маленьким Крістофером Робіном». Це так його дратувало, що він дистанціювався від батьківської спадщини і відмовився від величезних грошей, які заробив для його сім’ї Вінні Пух. «Прощавай, Крістофер Робін» розповідає цю сумну і повчальну історію про те, чому не можна вплутувати маленьких дітей в дорослі справи. Малюки не хочуть слави, вони хочуть любові і турботи. Вони не хочуть давати інтерв’ю, вони хочуть гратися з батьками й однолітками. І вони найменше бажають, щоб їх все життя дразнили через те, що тато славно заробив на їхньому дитинстві.

Мімімішність, звичайно, у фільмі теж є. Сцени, в яких Блу і Біллі придумують казки, зняті як зворушлива пригода в чарівному лісі. Це ті моменти, заради яких стають батьками. Але щастя героїв недовговічне. Марго Роббі створила інтригуючий образ жінки, в якій дивом уживаються щира любов до сина і чоловіка, примхливий нарцисизм світської красуні і рішучість та безпосередність героїнь Пелема Вудхауса (пам’ятаєте цикл про Дживс і Вустера?). Суперечливість і навіженість Дафни укупі з харизмою Роббі перетворили героїню з додатку до героїв в екранного важкоатлета. Роббі домінує в кожній сцені, у якій з’являється – хоча б тому, що ніколи не знаєш, як Дафна себе проявить в тій чи іншій ситуації. Блу і Біллі, навпаки, поводяться більш-менш монотонно, як замкнутий чоловік і відкрита дитина.

Якщо Роббі є Джокером стрічки, то Келлі МакДональд в ролі шотландської няні Олівії служить дворецьким Альфредом. На відміну від своїх манірних наймачів, простодушна і побожна Олівія не соромиться проявляти любов до малюка, і вона стає для Біллі душевною опорою і світлом в кінці тунелю. Це не перебільшення творців фільму. Судячи зі спогадів Крістофера Робіна і з того, як склалися його стосунки з близькими, няню він у дитинстві любив більше, ніж матір. І, можливо, більше, ніж батька. Взагалі, «Прощавай, Крістофер Робін» – це не тільки байопік про Мілна, а й портрет традиційної британської заможної сім’ї у зіставленні з її слугами. Одним простіше запропонувати дитині славу і гроші, іншим – душевну теплоту, і з фільму ясно, чому малюк надає перевагу. Проте британські традиції зберігаються і захоплюють інші країни. Це одночасно лякає і робить картину Кертіса злободенною.

Втім, актуальність матеріалу прекрасно поєднується в фільмі з переконливим відтворенням Британії між світовими війнами. Переміщення глядачів у минуле – улюблене заняття англійських кінематографістів, і команда Кертіса чудово з ним впоралася. Машини, вбрання, інтер’єри, кулінарія… І навіть книжкові магазини епохи. Режисер зробив все, щоб публіка перейнялася духом часу і щоб у сумній історії Вінні Пуха знайшлися гарні сторони. Але, звичайно, найпривабливіша частина стрічки – це не рукотворні красоти, а провідні актори і чудові пейзажі Південної Англії.

Чи видатний це фільм? Ні. Те, що він намагається донести, можна прочитати у Вікіпедії, і не можна сказати, що розповідь картини аж надто глибока і високохудожня і що Кертіс перетворив реальні події на кіношедевр. Однак це виразне полотно, яке бере за душу, і на нього варто звернути увагу тим, хто ходить в кіно заради тихих стрічок, а не гучних блокбастерів.

ФЕЛІНСЬКИЙ