Жителька села Голови Верховинської громади, що на Івано-Франківщині, Любов Пониполяк займається ткацтвом з тринадцяти років.

Батьки купили доньці верстат і вона почала виготовляти на ньому гуцульські рушники. Згодом перейшла на запаски, бесаги та весільні віночки. Тепер майстриня заробляє цим на життя.

Любов Пониполяк почала ткати запаски три роки тому, коли померла її свекруха і залишила невиконаними багато замовлень, пише Суспільне.

“Мама чоловіка була дуже великою майстринею, все вміла робити. Вона мене навчила плести гуцульські ґердани. Я разом з нею ткала, але щось легше. Пригадую, виконувала замовлення на бойківські запаски. Там два кольори: чорний і червоний чи два відтінки зеленого. Їх можна швидше зробити. Це мені йшло”, — розповідає Любов Пониполяк.

Запаски — традиційне жіноче вбрання. Майстриня каже: їх обов’язково має бути дві.

“Це як верхній одяг поверх сорочки для жінки, дівчини. Запаска не повинна бути вище коліна, бо це не мініспідниця. Але при цьому вона не має закривати гуцульські постоли та вишивку на полах сорочки”, — пояснює Любов Пониполяк.

Майстриня говорить, що найчастіше за запасками до неї звертаються гуцулки, замовлень має на рік уперед.

“Гуцульська вбиря — це наше основне. Дівчата у гуцульському одязі виходять заміж або жінки до церкви його одягають. На храмові свята у нас всі у гуцульському строї, тому замовляють”, — каже Любов Пониполяк.

Вона ще зберігає запаски своєї бабусі, які теж час від часу вдягає з такою ж старовинною, вишитою низинкою сорочкою.

“У давнину кольори були темнішими. Мабуть, через те, що фарбували тоді вручну. Запаски моєї бабусі зроблені з вовни, бо тепер я тчу з ниток. Вовна “кусається”, тобто не дуже приємна до тіла, і через це люди замовляють запаски з ниток”, — говорить майстриня.

Зі слів Любові Пониполяк, упродовж дня вона може зробити не більше 10 сантиметрів запаски. Використовує набір з приблизно десяти відтінків ниток, де обов’язковими є золотиста чи срібна.

“Край основи запаски обов’язково має бути зроблений зеленою ниткою. Це називається пицнівка. Тоді запаска виходить ніби у рамочці. Хоча у давнину робили край також синього кольору. Теж ніби непогано було”, — каже Любов Пониполяк.

Під час роботи майстриня з високогірного села виконує гуцульські співанки. Жінка говорить, що так і робота швидше йде, і робиться з любов’ю.

Окрім запасок, Любов Пониполяк тче гуцульські ліжники та бесаги — торбинки, з якими ходять на весілля чи на Великдень до церкви.

“Також у гуцулів є маленькі торбинки, які називаються тайстри. Вони гарно пасують до гуцульського одягу. У мене зі Львівської області замовили одну тайстру, майже доробила її. Також маю тайстру, якій вже понад сто років. Вона трішки з дірочками, але я її бережу як пам’ять”, — розповідає майстриня.

Любов Пониполяк показує заготівлі весільних вінків для молодят. Це — обереги, якими батьки благословляють наречених на щасливе і довге спільне життя, каже Любов.

“Вінок зазвичай нареченій уплітають у волосся, а нареченому чіпляють на верхній одяг. Без цього весілля не починається. Щоб його пошити, я беру сукно, паєтки, обов’язково має бути барвінок та шматочок часнику — від нечистої сили”, — пояснює жінка.

Майструвати автентичний гуцульський одяг Любові Пониполяк допомагає її донька Христина. Вона обшиває вироби прикрасами, робить силянки. Майстриня мріє, щоб ткацтвом займалася і донька. Відтак передає їй свої знання та вміння.

Читайте також: Науковиця з Прикарпаття отримала стипендію від фінської академії