Прикарпатський лікар розповів про роботу у Африці, Казахстані і Росії

Народився і виріс у Казахстані, працював педіатром в Москві, Африці та Києві, а тепер трудиться в селі на Івано-Франківщині.

Колись він ріс і не знав, що його родину репресували з України після війни, бо дід був “ворогом народу” – бандерівцем. А тепер саме в батьківському селі Старі Кути, звідки вивезли родину після війни, Сергій Глебчук обладнав свій приватний кабінет сімейного лікаря і став одним з перших лікарків-ФОПів, які долучилися до медреформи. Свою дивовижну історію він розповів “Українській правді. Життя”.

Колись він ріс і не знав, що його родину репресували з України після війни

Сергій з дитинства хотів бути дитячим хірургом, але при вступі сказали: “Казахи йдуть перші, тому шансів мало, йди спочатку на педіатра”.

– Я не хотів, бо там самі жінки на педіатрів вчилися, але сказали: “Надо”.

Педіатричний факультет в Караганді, по центру – Сергій. Коли він був студентом, не любив малюків до 1 року! А потім така любов прийшла!

Після трьох років навчання у Караганді у 1983 році Глебчук отримав направлення – на три роки у Ленінградську область.

– Нас готували як педіатрів, а там я зразу став сімейним лікарем, дали мені і дорослих, і дітей, і пологи приймав…

У перший робочий день довелося рятувати дитину, яка могла померти.

“До району 400 км, ніхто не поможе. Тоді було бойове хрещення. Коли вчився, то маленьких дітей до року терпіти не міг: пахнуть, оце все. А потім до них така любов пішла! Коли перші роди прийняв: мама плаче, я разом з нею…”, – згадує лікар.

Через три роки Сергій повернувся додому. І подякував людині, яка відправила його на село, сказав: “Тепер я знаю, що таке медицина”.

– Я впевнений, що лікар має пройти сільську практику. Бо вона – найсильніший екзаменатор: біля тебе ні вчителя, ні мами, ні тата, ти сам.

У Караганді в 1985 лікар влаштувався працювати у місцевій лікарні. Працював спокійно, поки одного дня не викликало начальство і не відправило на “співбесіду”. Приїхав, сказали: до міністра охорони здоров’я. До того чоловік бачив його хіба по телевізору. Через два дні Сергія перевели на роботу в Москву.

– Моя реакція: “Ви здуріли?”. Відмовився. Прийшов додому, кажу: розіграш.

Наступного дня пішов на роботу. Телефонує мама: “Срочно додому, летиш ввечері в Москву, завтра маєш бути в МОЗі”. Виявилось, уже 12 людей забрали. За Союзу так лікарів з периферії звозили в Москву на роботу.

МОСКВА І ВНУЧКИ КОБЗОНА

Того ж 1985 року у Москві Сергія скерували в Кіровський район міста, в 42-у дитячу поліклініку. Дали комуналку – на три сім’ї. Через рік педіатра вибрали головним лікарем поліклініки.

Хочеш чи ні, а як вибрало керівництво тебе, щоб працював у Москві – мусиш їхати

Сергій лікував тодішній “бомонд”: внучок Йосифа Кобзона, наприклад

– Кіровський район – це весь бомонд, Мосфільм…

Якось на озері, каже Сергій, він врятував посла Німеччини, не знаючи, хто то. Іншого разу допоміг хлопчику Петі у дитячому таборі, де сам був вожатим. Дитина впала з сосни, порвала живіт. Поки приїхала швидка, він все зашив, дренаж вивів, шив звичайними чорними нитками, адже нічого не було під руками.

Мама хлопчика виявилась головним музкерівником “Союзмультфільму”. І так потрошки у лікаря з’явилася книжечка з пацієнтами, які могли мені в разі чого помогти, – розповідає.

Був багато разів у Леоніда Брежнєва вдома, лікував його Аліну (правнучку – УП).

Найбільше йому платив Йосиф Кобзон. Чоловік лікував його внучок. Неважливо, чи 2 ночі, чи 5 ранку, він платив 100 доларів. Це були шалені гроші в 88-му році.

Іноді Сергій лікував і дорослих. Наприклад, головного бухгалтера ТАССу і його сім’ю. А потім – багатьох дітей працівників ТАССу. Якось вони вирішили йому подякувати, і у 1986 році подарували подорож в Уганду на два тижні.

– Жінка налякалась, десь начиталась, що там крокодили, бегемоти, людожери. Вмовляв: “Та покупаємось, позагораємо”. Ніяк.

Поїхав сам.

В АФРИКУ У ШЛЮБНОМУ КОСТЮМІ

– Я ж тоді був совєтською людиною. Навіть не знав, як шорти виглядають.

Поїхав серйозно, у весільному чорному костюмі.

Тоді в СРСР неважливо було, де ти, хоч на Алясці, мав бути в костюмі та галстуці. Приїхали в аеропорт Уганди, зустрічає перший секретар посольства, і в цей момент на чорний костюм падає велика біла какашка.

Кажуть: то марабу! – сміючись, пригадує пташку лікар.

Гостинність в Уганді. Це фото зроблене трішки пізніше, у 1992 році, коли Сергій уже працював в Африці

Коли Сергій приїхав в Уганду, для басейну йому купили шорти… з серпом і молотом

З першої поїздки в Африку у Сергія назбиралась добра дюжина історій. Наприклад, для басейну йому купили шорти з серпом і молотом.

– Я кажу: “Ви здуріли? Мені стидно в такому ходити!” Пішли в місцевий магазин, купили нормальні кольорові.

Якось вночі він встав води попити, пішов до холодильника, а там пляшка води, тепла.

– Думаю, зроблю температуру в холодильнику нижчу, щоб на ранок вода була холодна. Зранку крики: “Ви мої яйця заморозили!”.

Виявилось, чоловік з Талліна поклав у холодильник страусині яйця, бо хотів їх везти додому розводити, тому й налаштував оптимальну для яєць температуру. Поїхали наступного дня разом на сафарі. Яйця у страусів красти.

– Він відірвав листя пальми і зображав з себе самця, звуки видавав (мужику 60 років!), поки я хапнув яйця і бігти. Самка мене догнала, як копнула! Все боліло потім, лікували.

Ще одна історія стосується мавп.

– Просили нас: не годуйте мавп. А як же? У мене хороша камера. Ми купили банани і пішли годувати гамадрил.

Погодували, довольні! Ми і в обнімку з мавпами фотографії робили. Думаю: “О, жінці дома покажу”. Роздали всі банани, і тут з кущів виходить вожак. А бананів йому уже нема…

І всі ті мавпи, які їли наші банани, починають на нас кидатися… Тікали так, що навіть машину покинули.

У 1991-му Сергію пропонують залишитись в Африці працювати. Він погоджується.

Одна з робочих поїздок, 1998 рік

“ДОВГА ДОРОГА” В УКРАЇНУ

Наприкінці 80-х у Казахстані стає некомфортно “русским”, пригадує Сергій Глебчук.

У 1986 відбувається повстання, молодь в Караганді висловлює антирадянські та націоналістичні гасла. Того ж року на батька Сергія пишуть донос: його тато – бандерівець. Цього достатньо, щоб чоловіка виключили з партії, позбавили нагород і звільнили з престижної інженерної роботи. Тоді ж Сергій дізнається, що його дід був “врагом народа”.

Сергій багато років жив як радянська людина, поки наприкінці 80-х не дізнався, що його тато – син “ворога народа”, бандерівця, і сім’ю депортували в Казахстан після війни

Василь Глібчук, дід Сергія, був членом ОУН та вояком УПА. Його арештували у рідній хаті під час облави і засудили на 10 років. Відправили на Колиму у радянські концтабори, описує історію родини франківське видання “Правда”.

Його дружину Марію разом з дітьми депортували до Караганди взимку 1946 року. Татові Сергія тоді було 7.

Весною 1947-го у бараках гуляв тиф, тому дітей відправили у дитбудинок. Там їм змінили прізвище на ГлЕбчук, видали нове свідоцтво про народження і визнали сиротами при живих батьках. З біографії Сергія зникла інформація, що він – син “ворогів народу”, тому хлопець зміг спокійно жити в Казахстані.

Після доносу в 1986 році і звільнення, батько Сергія працював у спортклубі профспілок області тренером-інструктором з боксу, яким сам займався з малечку. Судив всесоюзні і міжнародні змагання.

Андрій Глебчук, легендарний суддя і тренер з боксу, по центру

Після розвалу СРСР і ухвалення закону України про реабілітацію жертв політичних репресій сім’я повертається додому у рідне батькове село.

Тато Сергія Андрій Глебчук – по центру. Фото з сімейного архіву

Сергій бере український паспорт і продовжує працювати в Уганді.

У 1993 році починаються проблеми. 9 травня лікар приходить в російське посольство вшанувати загиблих на війні, а його не пускають. Виявляється, контракт з ним анулювали через те, що українець, і в посольстві він уже небажаний гість. Сергій розізлився і надрукував у місцевій газеті оголошення: 9 травня проводить у себе вдома прийом. Того ж дня прийом був у російському посольстві.

– Я проста людина, лікар. На прийомі у мене були посли Великобританії, США, Франції, міністр оборони та міністр фінансів Уганди, брат президента Уганди… Багато поважних людей.

Мене викликають в російське посольство: “Ви совість маєте? Ми вам роботу давали, а ви нам таке…”. Кажу: “Ви мене звільнили. Люди самі вибрали, до кого піти. Вони пішли до українського лікаря”.

Сергій починає працювати в Уганді самостійно. Обслуговує як лікар сім’ю президента Уганди. Стає представником міжнародної організації, працює у різних країнах Африки, лікує місцевих і веде приватну медичну практику.

Відкрити свій приватний кабінет сімейного лікаря – ще та проблема

ЯК ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ

Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, 2000 рік.

Сергій телефонує додому і з’ясовує, що його тата переїхала машина.

– Я в чому був, в тому й прилетів. Тато на п’яту добу прийшов до тями, була амнезія. Телефоную в Йоганнесбург, що не прилечу і лишаюсь вдома.

Чую, що за зірваний контракт будуть проблеми. Кажу: “Або я рятую тата, або поховаю його”.

Сім місяців тата виходжував. Виходив, хоча й втратив хорошу роботу.

Почав шукати вакансію лікаря в селі, сказали: “Місць нема”.

Через знайомих знайшов роботу у першій дитячій поліклініці №1 Святошинського району Києва і переїхав туди.

– Жив при поліклініці. Не було де жити, то Наталія Андріївна, головний лікар, дала мені кімнату в поліклініці.

Вів три дільниці сам, на вихідні мав чергування. У суботу на “швидкій” просив дати мені роботу.

У 2012 півтора роки Сергій вчився сімейній медицині в Національній медакадемії післядипломної освіти. Але того ж року кидає роботу в поліклініці і їде в Старі Кути доглядати за мамою.

– Їй було зовсім погано (серце). Сестра з чоловіком вмовили мене переїхати, а вони будуть помагати.

Глебчук розповідає, що їздив з мамою до Києва до фахівців, були і в кардіохірурга Бориса Тодурова.

– Тодуров подивився маму. сказав: даю три роки, або 200 тисяч на операцію (шунтування і так далі). Тепер уже шунтування (безоплатне – УП) є на кожну область.

Ми прожили не три, а сім років, бо я сів за підручники, ми підібрали ліки, які їй дійсно допомагали. Сергій відвертає убік голову, щоб ми не бачили його сліз. Він поховав батьків у 2017 і 2018-му роках. На його столі – їхні портрети.

Уже покійні тато і мама Сергія. Про них він розповідає з великою любов’ю

***

Коли Сергій переїхав до батьків, зміг знайти роботу в місцевій поліклініці. Окремого кабінету не мав. В одному приміщенні сиділо троє сімейних лікарів і три медсестри.

Медреформу, розповідає Сергій, у його поліклініці не вітали. Він же їздив на зустріч до Уляни Супрун, був на конференціях по сімейній медицині, вступив до Асоціації сімейних лікарів.

– І коли вони (в поліклініці – УП) дізналися, що я вже маю державну ліцензію, а вони ще ні, пішло: “Ти ніхто, нічого мати не будеш”. Кажу: “Ну, побачимо”.

Так у 2018-му році Глебчук відкрив свою приватну практику.

Лікар намагається виписувати ліки так, щоб максимально здешевити лікування пацієнта

ЛІКАР-ФОП НА СЕЛІ

Сергій став одним з перших ФОПів, які підписали договір з Національною службою здоров’я і яким держава платить гроші за кожного підписаного пацієнта. У Сергія таких – майже 500.

– Тут я сам. Наді мною – тільки Національна служба здоров’я.

Обладнання своє. Я ще пішов у банк, взяв кредит на 50 тисяч на три роки, докупив, що мені сюди треба було.

Його сільський кабінет дивує: просторо, інформаційна дошка з оголошеннями та матеріалами про профілактику хвороб, дитячий куток, бібліотека, одноразові розхідні матеріали, посередині – комп’ютер, принтер, кавомашина і кулер з водою.

Працює сам, без медсестри.

– Я з пацієнтами говорю як зі своїми гостями, – каже. – Малюю, показую фотографії, щоб людина зрозуміла, яка в неї біда.

Виходять здивовані: “Та ви мені виписали тільки 4 препарати! А крапельниця де?”.

Кажу, що не треба їх! І ліків на 5 тисяч накупляти не треба.

“А хіба тоді допоможе?”, – питають. Але на 4-й день приходять: “Лікарю, мені добре!”.

“Вони приходять до мене з рецептами від лікарів зі стаціонару по кілька тисяч: “А як це? А що робити?”.

Ще одна особливість Сергія: він намагається максимально здешевити лікування людині.

– Наприклад, по протоколу я маю призначити препарат за 600 гривень. Але є інший препарат, ще совєтський.

Мені іноді дорікають: “Ви несучасно лікуєте”. Вибачте, коли людина приїжджає на “Мерседесі”, я призначу те, що по протоколу. Але коли прийшла проста людина, якій і сім’ю прогодувати, і за газ заплатити…

Вони приходять до мене з рецептами від лікарів зі стаціонару по кілька тисяч: “А як це? А що робити?”.

Моє завдання яке? Допомогти і постаратись вилікувати. Я це і роблю.

Також лікар намагається підбирати такі ліки, які можна було б отримати за держпрограмою “Доступні ліки”, щоб пацієнт зекономив. Але не все так весело, як може здатися на перший погляд.

“Якщо ти вже забрав пацієнта, то лікуй його так, щоб пацієнти до мене не прибігали з папірцями. Ті гроші получають, а я сюсюкаюсь”

“ДЕКЛАРАЦІЯ Є, АЛЕ НЕ У ВАС”

– Коли я почав ФОП оформляти, мене зразу запитали: “А головний лікар знає, що ви таке робите?”. Кажу: “Та це моя особиста справа!”.

Я хотів працювати і в поліклініці, і в себе як ФОП, по закону маю право, чи взяти хоча б в суборенду свій кабінет.

Головний лікар заборонив поєднувати: “Або в нас, або ніде”.

Між Сергієм та уже колишніми колегами з комунального закладу – напружені стосунки:

– Люди приходять до мене, я зразу: “Декларація?” – “Сергій Андрійович, чесно, декларація є, але не у вас… Але подивіться ножку, я впала”.

Я не відмовив і навіть гроші не взяв, хоча по закону маю право.

Поміг, кажу: “Ідіть тепер до свого сімейного лікаря, хай вас далі веде”. А вона далі до мене приходить. І таких багато.

Декларацію та жінка з Сергієм так і не підписала.

– Якщо ти вже забрав пацієнта, то лікуй його так, щоб пацієнти до мене не прибігали з папірцями. Ті гроші получають, а я сюсюкаюсь, – сумує лікар.

Або кажуть: “Сергій Андрійович, в мене грошей нема” (щоб як приватному лікарю за прийом заплатити – УП):

Кажу: знаю, що нема. Я ж не прошу від вас ніяких грошей. Але мені теж треба щось їсти, на щось жити… Ну правий я?

Тому і потрібні декларації. Щоб за лікування цих людей Сергію платила держава.

“Але люди йдут, йой… Цей кабінет він тут недавно відкрив, 7 місяців. Багато людей не знают ще, що він тут є”

– Деколи кажуть: “Декларацію підписати? То ви будете на мені гроші заробляти?!”.

Люди думають, що мільйони за них платять. Насправді один пацієнт “коштує” мало – 370 гривень на рік + коефіцієнти.

***

Враховуючи таку ситуацію, питаємо, чи планує Сергій і далі залишатися у селі. Він відповідає лаконічно:

– Мама і тато поховані тут… Тут історична родіна…

Так, я тут сам. Ні друзів, ні рідних, нікого. Ледве і цих пацієнтів набрав.

Так, я не місцевий, не тут народився. На жаль – москалик (так лікаря називають в селі – УП), але я стараюсь.

Французьку, казахську, арабську знаю, а українська ще не дуже, але вчуся, усе пишу українською… – замовкає, повертаючись до пацієнта.

– Це гарне село, тут багато народу, і газди усі. Район хороший, люди розумні, вчених тут багато, і батьки його відси… – каже чоловік, який прийшов на процедуру.

– А чого ж така ситуація? – питаю.

– Та ще його так не знают. Але люди йдут, йой… Цей кабінет він тут недавно відкрив, 7 місяців. Багато людей не знают ще, що він тут є.

– То ще як не було сімейної медицини, я до нього ходив. Бо в тих лікарів тільки послухати було і тиск поміряти, більше нічого, – додає інший пацієнт, який чекає своєї черги.

– А це в мене місце для педіатра, – раптом показує рукою на стіл і кушетку в кутку Сергій. – Я все мрію, що наберу пацієнтів і візьму собі педіатра.

Там один молодий думає іти до мене: молодий і дуже розумний. Молю Бога, щоб прийшов.