Якось Ангелик із цікавості залетів у пекло, бо велике мав бажання дізнатися, що ж приводить сюди душі?

Сховався за великим каменем. Спостерігав за пропащими душами, які щось кричали, сварилися та плакали. Сидів довго, час від часу щось собі занотовував. Раптом почув:

– Гей, ти! Витягни мене звідси! – просила одна із душ, яка варилася в казані.

Маленький Ангелик змилосердився над бідною душею, близенько підлетів до розпеченого казана і крикнув.

– Хапайся за мою шнурівку на черевичку!

Втеча відбулася успішно. Незвична пара спершу покинула пекло, і почала підніматися над землею. Ще от, от і будуть на небі. Але пролітаючи над землею до душі повернулося і її грішне нутро, притаманне усім людям на землі, і вона подумала:

– Яка я розумна, правда, можна було б ще інших за собою потягнути, але ж я сама до того додумалася!

Втім, навіть, думку не встигла докінчити, як шнурівка черевичка розв’язалася і вона полетіла вниз.

Ангелик сів на хмаринку і заплакав.

– Чому ти плачеш? – почув голос.

– Бо я не зміг її врятувати! – прохнюпав той.

– Ти її рятував, просто вона сама себе занапастила уже вдруге: перший раз на землі, а потім і в пеклі від самолюбства і гордості не відмилася.

На жаль, мало хто знає «Головні гріхи і противні їм чесноти». Самолюбство і гордість, в земному житті, людину тягнуть догори, але це тільки оманливе враження, бо, насправді, з ними душа падає вниз.

© Юлія Головчин «Притчі»