Хоча російський президент дуже боїться захворіти на коронавірус, цього тижня він постав перед світом без маски. Звісно, у політичному сенсі. Владімір Путін не лише оголосив про визнання незалежності так званих ДНР та ЛНР, але і продемонстрував несприйняття політичної незалежності України.

Визнання і без того підконтрольних бандитських республік – політична поразка Кремля, яка звужує його простір для маневру та запустила механізм санкцій Заходу проти Росії. Достатньо подивитися на розміри втрат, які зазнали найбагатші росіяни, щоб зрозуміти, що санкції Заходу працюють навіть на початковій стадії. Проте Путіна це не зупиняє.

Його псевдоісторичні екскурси можуть ввести в оману хіба що мешканців Росії, де державна пропагандистська машина промиває мізки у промисловому масштабі. Путін вже давно тлумачить історичні події на власний розсуд, ніяк не наважаючись визначитися, хто ж «придумав» Україну: австро-угорський Генштаб чи особисто Владімір Ленін? Останнім часом у мізках Путіна Ленін поступово перемагає.

Проте нам своє робити. У вимогах Путіна щодо «стабілізації ситуації» – визнання «волевиявлення» народу Криму та Севастополя (гібридна етнографічна конструкція), відмова від прагнення вступити до НАТО та демілітаризація України. Путін не згадує про 150 тисяч російських військових, зосереджених на кордонах нашої держави, не мовить і слова про гарантії безпеки для України у разі виконання його ультимативних вимог.

Володар Кремля продовжує залишатися у небезпечній ілюзії, йому здається, що світ і зараз, як це було у 2014 році, сприймає на віру запевнення російської влади. Проте за 8 років після захоплення Росією Криму ситуація суттєво змінилася, як всередині України, так і у цивілізованому світі. Російська брехня та фейки сприймаються куди більш критично, а Захід не тягне з запровадженням санкцій проти агресора. Коли критикуєте санкції США, ЄС, Британії, не забувайте, що санкції – механізм, який завдає шкоди і економікам країн, які їх запроваджують.

Що робити Україні? Думок про капітуляцію у суспільному дискурсі немає, і це ознака нашої стійкості. Ми маємо сприймати загрозу з боку Росії як каталізатор об’єднання наших зусиль, як смертельну загрозу, яка має зробити нас сильнішими. Україна вистояла спільними зусиллями її громадян у 2014 – 2015 роках, зуміє вистояти і сьогодні. Потрібні спільні дії та формування національних інтересів, зміцнення ЗСУ та поширення медіаграмотності, ефективний менеджмент та віра у власні сили. Ми повинні показати, що Україна – не “інша Росія”, а європейська держава з демократичним управлінням та перспективою. Ми переможемо!