Крізь покоління в гірській Липовиці передається ремесло решетарства, а туристи їдуть сюди за дикою природою, тишею і автентикою.

Цьогоріч у лютому Державне агентство розвитку туризму України оголосило відбір заявок на конкурс ООН Туризм «Найкращі туристичні села 2025». Змагалися чотири громади Івано-Франківської області. Прикарпаття презентували селища Вигода і Делятин, села Криворівня і Липовиця. Вже відомі перші результати. До фіналістів увійшла тільки Криворівня, яка разом із закарпатськими селищами Синевирська Поляна і Колочава представлять Україну на світовому конкурсі.

«Галицький кореспондент» побував у Спаській громаді на Рожнятівщині, аби побачити, чому село Липовиця претендувало на міжнародне визнання.

Якби дороги були кращі

«Ми спершу вагалися, чи подаватися на конкурс, – каже Світлана Гелин, начальниця відділу економіки, інвестиції та зовнішніх зв’язків Спаської громади. – У нас маленька громада, ще на мали досвіду участі в проєктах такого масштабу. Напрямок туризму активно почали розвивати лише з 2020 року. Тим не менше наважилися. Адже є чим похвалитися і що показати туристам. Коли тільки почула про цей конкурс, одразу подумала саме про нашу Липовицю».

Ще в 2021 році в Спаській громаді відкрили гірський промаркований туристичний маршрут загальною протяжністю 12 км, який починається від кінцевої автобусної зупинки в Липовиці. Під час маршруту можна побачити скельні утворення гори Брустурувата, яка славиться своїми печерами і величезними каменюками, подекуди в ріст будинків.

Також тут є особливий Ялинівський камінь – у вигляді серця. Тут часто влаштовують романтичні фотосесії. Подейкують, пара, яка побуває біля цього каменю, віднайде щире кохання.

Ще маршрут цікавий джерелом, яке витікає з природної щілини у каменях гори. Вода – смачна і цілюща. Вміст оздоровчих речовин підтвердила навіть експертиза. Джерело ніколи не замерзає. Поруч – каплиця і місце для перепочинку.

Загалом маршрут облаштований таким чином, що можна повернутися у Липовицю або ж піти далі у гори.

Маршрут одразу став популярним, люди почали приїжджати, громада мала багато планів, аби розвиватися далі у цьому керунку, але почалася повномасштабна війна, і на тому все й зупинилося.

«Туристи приїжджають досі, але якби дороги зробили кращі, то й гостей було би більше», – кажуть місцеві. 

Сита без «хімії»

Решетарством у Липовиці займаються вже понад сто років. Напередодні Першої світової війни тут оселився німець Петер Кляйн з родиною. Саме вони першими почали масово виготовляти решета, згодом навчили місцевих.

При в’їзді в село на табличці із назвою зображене решето.

Свого часу липовицькі сита і решета, як переконують у селі, експортували аж до Китаю і Африки. Ремесло годувало місцевих довгий час. Для багатьох це був єдиний дохід – дуже великих грошей, кажуть, не заробляли на тому, але на життя вистачало.

«Ми з жінкою колись брали по 500 штук і везли до Харкова, там був величезний гуртовий базар, а звідти перекупники перепродували за кордон», – говорить 70-літній Михайло Чоповський, який виготовляє сита і решета понад 30 років. Запевняє, навчитися решетарству не є важко: подивився кілька разів як сусід робить, і вже вмів.

Староста Липовиці Іванна Дранчук розповідає, що й сама виготовляла сита і решета – так змогла оплатити своє навчання в університеті. Всією сім’єю ставали до роботи, кожен відповідав за певну операцію в процесі. За день могли виготовити тисячу штук – потім від втоми рук не відчували. Ще років 15 тому в село регулярно приїжджали гуртовики і скуповували все.

Хоч в Україні попит на сита і решета зараз суттєво зменшився, але в цьому селі їх досі роблять. Щоправда, не так масово, як раніше, і вже не в кожній хаті.

«Ситом просіюють пшеничне і житнє борошно. Якщо з більшими отворами, то годиться для кукурудзяної муки. А решето вже підходить для чогось крупнішого, наприклад, квасолі чи очищення полови від зерна. Можна навіть пісок просіювати», – показує свої вироби Мирослава Магас.

Вони з чоловіком почали заробляти цим ремеслом відколи Україна стала незалежною. З роботою тоді було туго – вирішили працювати самі на себе.

«Напихали ситами величезні сумки і їхали збувати по всій Україні, – пригадує пані Мирослава. – Де нас тільки не носило. Так і виживали. Ми б і зараз, може, їздили, якби не війна».

Ремеслу навчили дітей, ті досі займаються. Внуки хоч і малі ще, але так само вже тямлять у решетарстві, часто допомагають.

«Робити сита найліпше зі смереки – це “м’яке” дерево. Але має бути смерека без сучків, – пояснює Іван Магас. – Колись усі процеси виконували вручну – важкувато було, бо ж “збивали” далеко не два-три сита. Потім хто мав можливість, купили собі верстати на моторі».

Пані Мирослава каже, що тепер сита і решета не так активно продаються, як раніше.

«Люди тепер менше печуть з муки, а більше купують напівфабрикатів, – продовжує жінка. –Багатьом байдуже яким ситом користуватися: натуральним чи китайським з пластмаси або заліза. Але багатьом не байдуже. Наші сита – без «хімії». Екологічно чистий продукт, ручна робота, виготовлені з душею».  

«У нашому селі точно ніхто не користується пластмасовими – запевняю вас», – усміхаючись, додає староста.

Місцева мисткиня, художниця Людмила Цапів розповідає, що здавна в Липовиці виготовляли також і декоративні сита з різними орнаментами, найчастіше зустрічається зображення ружі. Каже, тут кожен візерунок, так само, як і на вишиванці, має своє сакральне значення.

Людмила й сама розмальовує решета і сита. Мисткиня хоче максимально популяризувати місцеве решетарство, планує розробити бренд села і в цьому керунку презентувати його в Україні та за кордоном.  

Бойківські раритети

Музей історії села у липовицькому ліцеї – роками виплеканий проєкт директора Василя Андрейківа. Тут багато цінних бойківських раритетів, чимало з яких збирали по місцевих людях: архівні світлини, сторічне решето, зроблене без єдиного цвяха, кремінь і кресало з кінця ХІХ століття, давні скрині з характерною різьбою, цимбали, врятована зі зруйнованої старезної хати жердка з солярними знаками – язичницькими сакральними символами сонця у слов’янській культурі, колиска із видряпаними символами-оберегами. Шкіряних ходаків залишилася одна пара, іншу свого часу взяла собі напам’ять артистка Ніна Матвієнко, коли відвідувала музей у Липовиці. Ще тут є багато різноманітних старовинних глечиків, колись місцеві вимінювали їх на решета у гуцулів.  

«Я досі кажу людям: перед тим як палити свої старі речі, спершу принесіть сюди. Аби не поплутати справді важливе з мотлохом», – говорить директор.  

Цікаво, що липовицька дерев’яна хата є в музеї просто неба в Пирогові на околиці Києва.  

Для гостей екскурсію музеєм вправно проводять старшокласники. До речі, вже п’ятий рік поспіль учні Липовицького ліцею посідають призові місця у Міжнародному конкурсі з українознавства. Цьогоріч здобули одразу два перших місця.

Навіщо каплички?

У Липовиці, чи не біля кожної четвертої хати збудована капличка. Жодної однакової, кожна – в іншому стилі.

Місцеві знизують плечима – у кожного господаря власний мотив: подяка Богові за щось своє, прохання про допомогу в певному наміренні, набожність, хтось ставить капличку просто для краси або тому, що в сусіда є. В будь-якому разі прогулятися поміж хатами в Липовиці цікаво навіть, аби просто порозглядати розмаїття капличок.

Наталя МОСТОВА