Німецький політолог, журналіст, письменник, автор наукових та художніх книг Роберт М. Зоннтаґ (справжнє ім’я Мартін Шойбле) привіз до Івано-Франківська власний роман-антиутопію «Сканери». Уперше перекладена на українську мову книга побачила світ завдяки видавництву «Discursus». Про популярне у Німеччині видання, інтерес до читання, роботу в «гарячих точках» та потенційний контроль корпорацій автор розповів в інтерв’ю «Галицькому кореспонденту».

 

– В українській пресі дуже мало інформації про вас. Розкажіть кілька фактів зі своєї біографії, маловідомих читачам.

Я народився у 1978 році, вивчав політологію, захистив дисертацію. Пишу науково-популярні книги, в першу чергу про конфлікт на Близькому Сході. Матеріал збираю не в бібліотеці, а деякий час живу в зоні конфлікту, спілкуюся з місцевими жителями. Водночас здобутий там досвід переношу у свої романи-антиутопії. Наприклад, у «Сканерах» є С-зона, її опис я взяв з Сектору Гази – території держави Палестина, де я побував.

– Ви пишете про відсутність друкованих видань у майбутньому. А якою буде книга через 10-20 років?

Є те, на що я сподіваюся, а є те, у що вірю. Сподіваюся, що все-таки буде паперова книга. І  вірю, що багато книг буде оцифровано, буде більше анімації, візуалізації. Читаючи книгу, людина сама може прокрутити цю картинку в голові, уявити героїв, їхні дії, стежити за розвитком сюжету, візуалізувати це все. Така книга дає більше свободи. Я думаю, в майбутньому люди менше читатимуть, менше роздумуватимуть.

Наприклад, у «Сканерах» є такий пристрій, як мобріль, через який герої книги все бачать і одразу фільмують. При цьому багато думати не треба – сприйняття відбувається без роздумів. У цьому – й недолік: відсутність власного фільму, який ми створюємо, читаючи книжку.

– В Україні попит на читання знижується, книгарні зачиняються. А як у Німеччині?

У Німеччині існує побоювання перед інтернет-ресурсом «Амазон», де оцифровують книги і виставляють у вільний доступ. Але навіть попри це в багатьох містах можна спостерігати попит на друковану книжку. Це особистий контакт: ти заходиш в книгарню, де тобі можуть порадити, що читати. Де ти також можеш торкнутися книги, погортати її. Про тотальне закриття книгарень у Німеччині говорити не можна. Так, для книгарень нині важче: одні закриваються, інші відкриваються, ще інші оновлюються.

А щодо друкованих книг, то прослідковується традиція повернення назад. В сучасному світі ми безперервно користуємося смартфонами, різноманітними гаджетами, читаємо оцифровані електронні книги. Воно все так мерехтить перед очима, створює неспокій, і нам все-таки хочеться повернутися назад до друкованої книги. До спокою і усамітнення.

– На майстер-класах ви вчите дітей та підлітків писати. Кілька порад від вас, що треба для того, щоб написати книгу?

Мабуть, найважливішим під час процесу написання є вміння описувати ситуацію. Я намагаюся навчити не пояснювати, а, власне, описувати, щоб читач мав перед очима вже цілісну картинку, про яку розповідає автор.

– А як навчити дітей читати?

Неправильно просто давати дитині книгу і змушувати її читати. Це кажу з особистого досвіду. У цьому процесі не має бути тиску на дитину, а лише її власне бажання. Діти мають читати те, що їм подобається, незалежно від того, для дітей ця книга чи для дорослих. Якщо їм ця книга цікава, то малеча буде її читати. Батьки хочуть все правильно зробити, підсовують дитині книги, мовляв, читай, тут ти багато навчишся. Але так це не працює, адже запропонована батьками книга може не бути цікавою для дитини, і вона навіть не захоче її відкривати.

Мій син ходить у перший клас, у його кімнаті багато дитячих книг, але до них він майже не торкається, натомість обирає деякі книги у моїй бібліотеці, наприклад, комікси. Тому я маю підстави стверджувати, що жодних правил встановлювати не варто, адже на власному прикладі знаю, що не можу синові забороняти, казати, що тут малюнки чи мало тексту.

– У вашому творі агенти скуповують друковані книжки. Яку книгу ви особисто б не продали?

Серію коміксів «Тінтін». Вони стосуються ще мого дитинства, коли я приходив у бібліотеку, там читав ці книжки. А зараз у мене є ціла серія цих коміксів, ящик з ними я б ніколи не продав.

– У Вас багато  документальних робіт про джихад, Близький Схід, біженців. Маєте намір продовжити роботу в цьому напрямку? В Україні також збройний конфлікт, не плануєте дослідити це питання?

Я дуже цікавлюся цим питанням, багато читаю про війну в Україні. Інформацію беру із газет, усі німецькі видання дуже об’єктивно подають цю тему, розкривають її, я їм довіряю.

Наприклад, усі в моїй країні згодні з тим, що Крим належить Україні. Водночас я не експерт в питанні конфлікту в Україні. Якщо б я писав про це питання, то неодмінно мусів би бути тут, у цій країні, спілкуватися з обома сторонами конфлікту, з людьми, які безпосередньо живуть у зоні конфлікту. Про події в Україні я поки що не можу писати, але розглядаю можливість продовження роботи на Близькому Сході.

– На якого читача спрямовані ваші твори? Якщо говорити про розширення аудиторії, якою б ви хотіли її бачити у майбутньому: вік, статус, освіта тощо?

Першочергово я писав для молодих читачів, але мою першу книгу про конфлікт на Близькому Сході читали й дорослі. Чому так відбувалося, я не знаю. Військовий конфлікт – це тема дуже складна. Тож припускаю, що дорослі купують цю книгу для молоді, сподіваючись, що тут це все описано простіше. Адже дорослі також потребують простого роз’яснення і опису, якщо справа стосується таких складних тем.

Тож ми разом з видавництвом домовилися, що видаємо книги, які б підходили як для дорослих, так і для молоді. Це стосується також обкладинки. Якщо дивитися на обкладинку моєї останньої книги «Ендланд», то важко сказати, для кого ця книга, для якої вікової категорії зокрема. Так ми охоплюємо більшу аудиторію читачів.

– Що вас мотивує, а що може надихнути на наступну книгу?

Найчастіше це подорожі. Я мандрую, щоб отримати необхідні знання для однієї книги, водночас здобуваю ідеї та досвід і для інших. Надихають також особисті поїздки. Наприклад, ідея для «Сканерів» виникла під час подорожі в Індію, хоча ця країна нічого спільного з моєю книгою не має. Надихнули люди, яких я зустрічав по дорозі, місця, які відвідував. А ще були довгі нудні вечори у маленькому селі, без смартфонів та доступу до інтернету. Тож я взявся за написання книги. Там було дуже спокійно, і, мабуть, саме цей спокій став каталізатором для процесу писання.

– Скільки часу необхідно для написання однієї книги?

Сирий варіант книжки «Сканери» був готовий за чотири тижні. Але в такому темпі працювати важко. Багато чого довелося змінити, на це я витратив приблизно рік. Час необхідний також на підготовку матеріалу, особливо, якщо йдеться про науково-популярну книгу. Ти не сядеш просто так її писати, без підготовчого етапу.

 

– Розкажіть про роботу над документальними книгами. Які найбільш значимі події пам’ятаєте з того періоду? Що взяли для роботи над «Сканерами»: ситуації, прототипи, героїв, історії?

Опис С-зони я переніс з того періоду, коли працював над науково-популярними книгами. Це злидні, біди, страхіття, все, що тоді я побачив, заклав у опис цієї території. Тоді я ще не знав, що буду писати «Сканери», але коли почав роботу над книгою, перед очима виникли ті картини.

Ніколи не знаєш, що де застосуєш: усе побачене, пережите потім десь трансформується. Багато чого стається незаплановано. Якщо їхати у такі конфліктні зони, можна очікувати будь-чого. Щоразу відбуваються нові події, все дуже швидко змінюється, і за час роботи набирається дуже багато матеріалу.

– У «Сканерах» прослідковується тотальний контроль корпорацій над життям людей. Таким ви бачите майбутнє чи це лише уявна ситуація?

Так, я вважаю, що таке майбутнє може настати. У книзі мова про 2035 рік, але все це може бути й значно скоріше, коли завдяки техніці відпадає потреба думати, аналізувати, робити вибір. І людина довірятиме цьому повністю, не замислюючись. Це дуже спрощує життя. Людина вважає, що вирішує сама, але насправді від неї нічого не залежить.

І навіть зараз за нас уже багато вирішують пристрої. Наприклад, коли ми проводимо пошукові роботи в інтернеті, вважаємо, що це об’єктивно, а насправді це суб’єктивно. Коли вводимо те чи інше поняття, пошукова мережа нам видає роз’яснення так, як сама вирішує.

Зрештою, ми самі виставляємо багато інформації про себе: статус, фото, локацію, стріми, ідентифікуємо місце перебування тощо. Власне, ми самі готові до того, щоб над нами проводився контроль, ми добровільно йдемо до цього.

– Наразі ви працюєте над другою частиною «Сканерів». Відхиліть завісу, якою буде книга?

Історія буде тривати далі, але це вже окрема книжка, автономна розповідь. Події у другій книзі відбуваються на десять років пізніше, ніж у попередній. Героями будуть два оповідачі. Одному з них 15 років, він працює сканером у концерні Ultranetz, про який я пишу в «Сканерах». І, звісно, цей юнак знайомиться з дівчиною, якій 14. Вона є другою оповідачкою. І кожен з них розповідатиме історію зі своєї перспективи.

Розмовляла Ірина ФЕДОЛЯК

Перекладала розмову Люба-Параскевія СТРИНАДЮК

 

КОМЕНТАР:

Люба-Параскевія СТРИНАДЮК, перекладачка книги «Сканери»:

«Я отримала книгу і відразу, не читаючи її, взялася за переклад. Нечасто так роблю, однак у цьому випадку я хотіла входити в текст, перекладати, наперед не знаючи, чим завершиться історія. До цього я ніколи не захоплювалася читанням антиутопій. Під час перекладу здійснювала пошуковий процес, відкривала для себе книги Бредбері, Орвела, Гакслі, алюзії та посилання на їхні тексти часто трапляються у «Сканерах».

«Сканери» – це книга про майбутнє, і автор дуже добре його описує. Водночас можна сказати, що книга про майбутнє є дуже актуальною у наш час. Не важко побачити себе у цих героях, місцях, подіях. Для мене як перекладачки важливішою є мова та стиль книги, аніж її сюжет. Передати все те, що хотів сказати автор, відтворити динаміку тексту, його ритм.

Тож робота над перекладом «Сканерів» неабияк збагатила мене як перекладачку, додала досвіду. Вдячна автору та видавництву за цю можливість».