У Солотвині, на хуторі, який місцеві жителі називають Заріччям, проживає сім’я, яка опанувала різноманітні види мистецтва. На стінах їхнього будинку висять вирізьблені вироби, картини із засушених квітів та листочків, мініатюри, розписана тканина і виткані килимки. На печі лежать різноманітні камінчики, а на полицях – авторські збірки віршів та зібрані у папки малюнки онуків. Сергій та Надія Гути навчалися мистецтву самі, а от дітям любов до нього та вміння бачити красу в деталях прищепили змалечку.

Здавалося, що світ переверне

Сергій Гут почав займатися різьбою по дереву не одразу. Його батька вислали на Сибір з Волині, маму – з Карпат, а Сергій народився у Томській області. Коли вони поверталися з Сибіру, то родичі не хотіли їх приймати, бо на той час для них це було небезпечно. “Оскільки він був дитиною “тих” (висланих – ред.), то йому після армії полковник сказав: “Слухай, синку, ти можеш вчитися, вступити, але я б тобі не радив, бо не вийде”. Тому він закінчив тільки профтехучилище”, – розповідає про чоловіка Надія Гут.
Вона називає його “особливою людиною” та “людиною особливої долі” і каже, що Сергій вартує того, аби про нього написали окремо.

Творчість Сергія Гута почалася з того, що його запросили в групу, яка розфарбовувала церкви. Спочатку Сергій там розтирав фарби, але згодом майстри побачили, що він може більше. Так запросили зробити кіот (шафку для розміщення ікон та предметів релігійного культу – ред.). Він зробив його у гуцульському стилі, це була перша його робота в Ясені (село Рожнятівського району). Їм сподобалося, і його попросили зробити візерунки на балконі для церковних хорів. Зробив. І на цьому не зупинилося. «Тож він повністю самоук ”, – каже Надія.

Зараз роботи Сергія Гута є в 12 церквах. «Він різьбив, а ми всі шурували і лакували, щоб заробити, – розповідає жінка. – Далі я взялася позолочувати вироби, возили їх на виставки».

Сергій Гут слухає, як його дружина розказує про нього, і мовчить. А Надія Гут продовжує: «Все, що є в нашій хаті, – то все його руками зроблено. Роботи було багато  і важкої. Але треба було жити і виживати. А, як то кажуть, якщо є руки і голова до них, то все можливо».

Мав таку силу, каже жінка, що здавалося, світ переверне. Каменюки величезні носив: фундамент з каменю поставив і майстерню з каменю побудував. «Думали, хтось із дітей продовжить його справу, – зазначає пані Надія. – А так склалося, що самі дівчата у нас, а зятям душа до того не лежить. Хіба Павлик (онук – ред.) продовжить справу. Він уже всім цікавиться».

Хочеться творити добро

Сама Надія Гут займалася флористикою: «Мені здається, немає такого, хто б не любив квіти, природу. У мене це все з дитинства. Пам’ятаю, як їхала у Саджаву до своєї баби, то там у мене був свій шматочок лісу, я собі там ходила, в мене були знайомі листочки, квіточки».

А ще жінка дуже любить камінчики. В дитинстві не знала, що таке геологія, але її молодша сестра пішла вчитися на геологію завдяки її захопленню. У всіх книгах Надії Гут досі можна знайти засушені квіточки, листочки, травинки. “У мене, яку книжку не візьмеш, скрізь є щось засушене”, – каже флористка і як доказ показує засушені квіти калини, чотирилисту конюшину (із захопленням називає цей листочок “щасливчиком”), бузину і навіть листочки бур’янів. Пояснює, що не могла дати цьому всьому пропасти, тому збирала і клала між сторінками, а потім складала все у композиції.

А ще Надія пише вірші. Згадує свій 4-й клас, коли не виконала завдання, бо гралася з подругами до вечора. «Вірш треба було вивчити російською мовою, а я не вивчила, тому взяла і склала вірш сама, – пригадує жінка. – Вийшла, розказала. Вчителька тоді каже: «Я такого вірша ще не чула», і поставила п’ятірку».

Раніше Надія Гут була вчителькою у Солотвинській спеціальній школі-інтернаті. Вона складала дитячі вірші та пісні для вихованців школи. Має досі збережені папки: з одного боку малюнки-перебивачки, якими вона розвивала дітей, а з іншого – віршик про тварину, яка там намальована. Жінка і досі продовжує писати дитячі вірші. Поширює їх на своїй сторінці у Фейсбуці. А кілька років тому видала свою першу збірку.

А ще Надія Гут збирає камінчики та шматочки давньої кераміки, які знайшла на городі. “У нас город чарівний, це не просте місце, – каже вона. – Ми, коли одружилися, купили хатку, а навколо високо росла кропива, калина, малина. І була вузенька стежечка до криниці. Це те, до чого моя душа лежить. Так, копаючи город, я почала знаходити всяку всячину».

Надія Гут історик за освітою. Тож знає, що кераміка, яку вона знайшла, має цінність. «Вже по дзвінкому звуку чую, що це історія, – каже жінка. – Глина біла, та випечена так, що вона вже як порцеляна, але у первісному вигляді. Тут є й грубі шматки кераміки, то були чавуни, напевно».

Розповідає, що коли контактує кимось, особливо з дітьми, то намагається вчити їх бачити щось гарне. Хоч розуміє, що життя складне і багато людей перейняті виживанням. Втім, вона все одно бачить життя в яскравих барвах: там квіточка гарна, а там – листочок. А в лісі взагалі відпочиває душею. Хочеться працювати і творити, як би не було важко.

Творчі діти та онуки

У Сергія і Надії Гутів є три доньки. Кожна займалася мистецтвом з дитинства – Надія відмалку давала дітям альбоми й олівці, аби ті малювали.

Донька Вікторія займається художнім розписом. Вона розфарбовувала школи, зали. Малює і на стінах, і на папері, і на тканині, і на бетоні. Батьки показують її роботи, виконані на замшевому папері. До речі, у Вікторії також є три доньки. І усі вони теж творчі.

Зараз Вікторія працює вчителькою у Солотвинському ліцеї, викладає образотворче мистецтво та веде гуртки з ліплення зі скульптурної глини та малювання.

Інша донька, Христина, займалася гончарством. Зараз вона працює директоркою базового Солотвинського будинку культури, займатися гончарством там немає змоги, бо не проведена вода. Але Христина тепер малює мініатюри, переважно формату 5х5 та 8х8. Пані Надія каже, що її мініатюри – наче “перлинка в обрамленні”. Вона сама не знала, що вміє так малювати, поки не спробувала. Чоловік Христини, Володимир Семчук, також художник. Він прокидається, коли всі в хаті ще сплять, їде у майстерню і творить там допізна, поки вже всі не розійдуться по домівках. Володимир входить до Спілки художників України, у 2020 році він отримав медаль “За відродження України” у межах конкурсу “Найкращий художник”.

“Я по натурі трудоголік і не можу сидіти без діла. Нудно стає. Кожного дня намагаюся зробити щось творче. Час намагаюся використовувати розумно, бо його дуже мало”, – каже Володимир. І Христина, і Володимир розміщують свої роботи на сайтах для продажу та аукціонах.

Третя донька Гутів, Анастасія, певний час займалася ткацтвом. Її витканий килимок “Колобок” і досі зберігається у домі у батьків.

Закінчуємо розмову, слухаючи вірші Надії Гут, а з її чоловіком Сергієм паралельно говоримо про теперішнє та майбутнє нашої країни…

Альбіна КАРМАН

P.S. Сергій Гут є автором проєкту хресної дороги у Солотвині. За ідеєю проєкту, на шляху до статуї Ісуса Христа мали облаштувати 14 стацій хресної дороги. Цей проєкт вже почали втілювати, але зупинилися на двох готових та двох напівготових стаціях. Сергій та Надія сподіваються, що роботу продовжать і підтримають фінансуванням, адже це важливо не лише для їхньої родини, а й для Солотвинської ОТГ, та й, зрештою, для усього Прикарпаття.