Особлива спадщина від селянки з Петрилова

Коли людині вже за…, вона частенько дивується, яке ж то життя блискавичне, тобто блиснуло – і нема. А ще дбає, щоб постарати щось для дітей та онуків, аби колись згадували її незлим тихим словом. Ось мої приятелі нещодавно переписали на онуків двоповерховий «чворак». А далекі родичі вирішили віддати дітям кавалок землі під містом.

Не журіться, якщо у вас такого добра нема. У простої жіночки з Петрилова Тлумацького району Марії Кондрат його теж не було. Але вона залишила такий спадок, якого в усій області не знайти. Це десятки зошитів – різних за форматом та кількістю сторінок, дрібно списаних рукою Марії Степанівни. Написи на палітурках чудово розкривають їх зміст:

На довгу і незабутну пам’ять дорогій дочці Дуси від мами. Збірник життя. В честь закінчення інституту. Читай, дочко, і споминай – моє і наше давне, минуле.

Весілля наших предків. На спомин моїм київським улюбленим внукам Богданчикові і Мар’янці.

В цім зошиті вірші, веснянки, Великодні свята, гаївки, колядки і щедрівки. Оксані Забитовській дарує бабця Кондрат Марія.

На пам’ять сину Івану від мами. Збірник старовинних пісень. В честь закінчення Київського університету.

Дарую школі. Спогади про сільських активістів та аматорів 30-40-х років, події та шкільні вірші тих часів, поезія з давнього польського журналу «Пани і люди».

Зауважимо, що тексти в зошитах ще й оздоблені квіточками, які намальовані олівцем. А часто і слова написані різним кольором – залежно від їх значущості у розповіді. Гортаєш сторінку за сторінкою і не збагнеш, як це селянка, яка мала лише чотири класи польської школи, працювала в полі та в дитячому садочку, зуміла, наче науковець, розписати власне життя «по параграфах» і не загубити в пам’яті значні події та цікаві бувальщини із громадського життя. За великим рахунком, з-під її пера вийшла не просто захоплива сповідь перед нащадками, розгорнута книга її великої родини. Але й фольклористика та етнографія, краєзнавство та достовірний історичний матеріал, не понівечений політичними забаганками замовників, бо їх просто не було. Ми маємо автора і цензора в одній особі – в особі людини, яка завжди жадала бачити світ щасливим, тому здебільшого занотувала в своїх зошитах події і факти, які виховують, збагачують знаннями, хвилюють щирістю людських взаємин, іноді жорстких, але справедливих. Ось як це все виглядає у рядках Марії Кондрат.

 Народний дім

«Онищук Дмитро був найбільш освіченим чоловіком в Петрилові. Був добрим організатором всяких товариств, а також будівництва Народного Дому. Зібрав радників і встановили, кому кілько платити на Дім. Плата йшла від господарства і ґрунту. В кого більше – платив більше, в кого менше – менше. Так збудували великий цегловий Дім. На ціле село не платив лише Павло Мазурик, хоч був великий багач. Потім за це його дочку не пускали до того Дому на танці. Театральна зала була дуже велика, світла. Був великий балкон, з нього молодь дивилася на виставу. Декорації були сильні. Природні. Дуби високі, зелені, коло хати лозовий пліт, на плоті горщики. Невідомо, чи в області був ще такий Дім і такі декорації. Славився товариствами: «Союз українок», «Просвіта», «Ми каменярі». Онищук виховував молодь. За образу дівчини чи старших судив товариський суд бойкотом. Велика вина – на ціле літо бойкот. Винний не мав права брати участі у вправах, приходити на танці. Молодь боялася тої кари. Тримала себе в рамках. Такої високої культури вже, мабуть, не буде нігде і ніколи, як за Онищука в Петрилові. Він вів аматорський гурток, сам грав відповідальні ролі. То було за спокійних часів – за Польщі», – зауважує пані Марія, а далі пише про таке.

«1939 рік приніс великі зміни. Радянська влада все скасувала. Товариства, народні звичаї, релігію, історію перекрутила на радянське. Зник і Онищук і його прихильники. Пішли в підпілля. Багатьох тоді в селі повивозили та поарештували. Але коли у 1941-му проголосили у Львові самостійну Україну, Онищук повернувся. Вийшов з Степаном Зваричем на свою рідну сцену. Провели збори. Кричав Онищук: «Шлях би вас трафив. Ви всю біду робите!» Його нерви і гарячий характер не витримали, і постановив: активістам, прихильникам радянської влади – під вербами, при народові в неділю по кілька буків дати. Між битими були і невинні. Але після цього закінчилась ворожнеча».

 Стрілецька могила

«Як у Львові проголосили самостійну Україну, кинулися села Стрілецькі Могили висипати. То дяка стрільцям, які полягли в молодих квітучих роках за народ і вільну Україну. Ціле наше село заворушилось, всі з великою охотою йшли. Та не всіх на ту працю приймали провідники. Колгоспників, ланкових, бригадирів, членів сільради, аматорів, які грали ролі комсомольців, і тих, що виганяли з Петрилова худобу приватників, – всіх відраховували як грішників і до Могили не допускали. Вони чистили брід, засипали ями коло броду, де люди пісок брали. Одним словом, впорядковували все навколо. Могилу висипали самі достойні. Нарешті справу зробили і вивершили Могилу високим березовим хрестом.

Це було у вересні між Матками 1941 року. Зібралися на посвячення Могили, заспівали «Ще не вмерла Україна»… І раптом як насуне чорна хмара, і урочистість розплилася з дощем. А він періщив. Всі промокли до рубця. За короткий час вода вже була в городах та на подвір’ях. Ось вже нічого не мож вратувати. Худобу заганяли до хатів, курей викидали на стрих, але ось вже в хаті колиска з дитиною плаває. Сестра чоловіка вибігає на поріг і кричить: «Люди, ратуйте! Топимось!». Підплив до задного вікна великий човен, яким керували Кобра Олекса та Зварич Степан. Витягли нас всіх разом з колискою, в якій плавав маленький мій син Богданко.

В селі втопилась одна бабця на печі – Гулячка. Зі страху повісився один чоловік – Федьків Микола. Та ще пішла по воді ціла хата з сім’єю. Чоловік, жінка і хлопчик, що чотири роки мав. Плили з водою до Нижнева. Раптом хата вдарилася до моста. І мати, як тримала синочка, так розщепила руки, і дитина лише крикнула – мамо! – впала в воду і втопилася. Батьків якось люди вратували, а хата поплила далі – без сім’ї. Мати тої дитини потім хорувала, і в голові в неї вже добре не було.

І Стрілецьку Могилу вода рознесла. Лише високий хрест лежав, це був знак надії».

 Сирітське дитинство

«Мій батько добре господарював, але недовго. Чотирнадцятого року вибухнула світова війна. Оставив тато жінку і двох дітей – Іванка і Ганну, і пішов. Повернувся з війни дев’ятнадцятого року і застав малого Петрика, якого не знав, – він чотирнадцятого року народився. Тобто батько на війну – а Петрик на світ. З приходом батька 23 вересня 1919 року народилась я – Марія Курчак, в заміжжі Кондрат М.С. 20-го року кинувся страшний тиф. Почали дуже люди вмирати. І наша родина також не вціліла. Сьогодні померла найстарша сестра, 19 років. Завтра батько в 42 роки. В Шуткову неділю мати померла в 36 років. Мені було тоді шість місяців. Четверо дітей-сиріт забрали до себе баба Юстина та дід Іван.

У великодні свята вони пішли з нами на цвинтар, на могилу батьків наших. Ми дуже плакали. Баба Юстина заводила, що тато і мама повмирали, а їм старим такий великий клопіт лишили – четверо дітей-сиріт. По Великодних святах баба Юстина померла. А за пару день і дід».

Далі Марія Степанівна описує, як взяли сиріт на виховання старший брат Іван і братова Меланія. В школу дітей відправляли, і виховували, і слідкували, щоб були не голодні і не босі. А сестрі Ганні навіть весілля гарне зробили.

«Мене Меланія вчила сапати, – споминає Марія Степанівна. – Дуже вподобалась мені межа широка, пахла материнкою. Сапаю, дивлюсь, а корч кукурудзів уже на землі. Скоро саджу. Дивлюся, ще корч фасоль зрубала. Саджу. Мак такий розквітлий – вже лежить. Знову саджу. Братова придивилась і каже: «Ти вважай. Не стинай. І не сади, бо воно рости не буде».

Ось так минало Марійчине дитинство. В шістнадцять років вийшла заміж. Була записана у товариство «Просвіта», грала у виставах, ходила на фестини. «На вісімнадцятий рік у мене народилася дочка Дуся. Коли дитині було чотирнадцять тижнів, мене стрінула тяжка операція у Львові. Чужа кість росла, нівечила твар».

Страшна операція

«Я плачу. Дитину жаль. Операцію страшно. Жінки з того всього заводять, якби кого з хати виносили. Лиш брат та дід мовчать. Каже брат: «Треба думати, де гроші брати». «Продам морг ліса і нехай йде на операцію», – каже дід. «Ні, свату, лісу шкода… Вона має своє поле, хай продає кавалок», – заперечив брат. Так і зробили. Це все діялось у 1937 році. У Львів я їхала з братом Іваном. Він був дуже обдарований, інтелігентний, його мали за вченого. Брат міг доступитися до панів і добитися, чого треба. То була тоді панська держава. Пани з хлопами говорити не хотіли.

У Львові брат сказав професорові: «Якщо гарантуєте, що по операції лишиться жива і не каліка, то я не поскуплюсь. А якщо може померти або скалічіти, то я забираю додому». Професор – поляк – заговорив по-українськи: «За все відповідаю і сам операцію буду робити». Тоді брат витяг з кишені гроші і, не рахуючи, гонорово запхав у його кишеню. Професор теж не рахував, і скільки їх, навіть не дивився».

В лоно любові

Читаєш ці рядки і дивуєшся, наскільки ті часи подібні на наші! За здоров’я людина готова віддати все, аби лише натрапити на совісного, відповідального лікаря. Марії потрібен був саме такий, бо щоб позбутися прогресуючої вади, треба було різати лице, довбати ясна, забирати ту кістку разом з кількома зубами… Нарешті все скінчилося. Але те, що після операційних жахів Марія побачила в дзеркалі, наче промовило, що їхати такою до молодого чоловіка вона не може.

«Написала я Миколі, що операцію перебула і жива. Але нікому не потрібна. Відповідь прийшла скоро. «Що ти задумала, Марусю. Ми всі тебе дуже чекаєм. Наша Дуся вже стоїть, поруччя тримається». Прості чоловікові слова відкинули всі страхи та сумніви.

Марія хвилююче переповідає, як вдома всі її берегли – слідкували, щоб на город робити не виходила, аби порохи не нашкодили рані. «Микола зі мною обходився щиро і чуйно. Рано вставав так, щоб я не збудилася. Висплюсь і іду до хати. А сніданок вже готовий. Два яйця і какао. Отак мені було в невістках», – пише Марія Степанівна. І від цих рядочків, що несуть у собі нектар щирих почуттів, зараз, мабуть, тішиться кожний читач. А хтось, можливо, замислився над тим, як важливо любити життя в усіх його проявах і таким віддавати на суд прийдешніх поколінь. Марія Кондрат мала для цього дар, тому залишила дітям особливий спадок. Вони ж собі іншого не бажають.

Марія ПАЛЮГА