Роман Малиновський – автор, головний редактор видавництва «Вавилонська бібліотека». У минулому – співзасновник літературного альманаху «Паперова зозуля», куратор літературних проектів, стипендіат програми міністра культури і національної спадщини Республіки Польща Gaude Polonia у 2015 році. Актуальне місце проживання – Івано-Франківськ.

 

– Ти в скільки років почав читати?

Як і більшість інших, у першому класі. Протягом навчання в школі залишався байдужим до художньої літератури, як і до більшості предметів, зрештою. Читав, звичайно, але без особливого захоплення. Та пригадую першу книжку, яку прочитав із захопленням, хоч і вимушено – потрібно було здати по ній реферат. Це були «Батьки і діти» Тургенєва. Раптом мені відкрилося, що художня література – це надзвичайно цікаво і захопливо. Того ж літа, між 10 і 11 класами, я прочитав більше, ніж будь-коли раніше – за три місяці осилив всю програму для 11-го класу з української та зарубіжної літератури. З того часу читаю, досі  зупинитись не можу.

– Чи правдиве моє враження, що теперішнє покоління 20-30-річних читає значно менше саме художньої літератури, ніж покоління 40-50-річних? Що думаєш з цього приводу?

У мене таке ж враження, і воно обґрунтоване. Себто я це бачу, помічаю у своїх приватних розмовах з друзями та знайомими. Зауважую, як художня література поступається публіцистиці, умовному нон-фікшину, мотиваційній літературі. В чому причина? Не знаю, напевно, у надмірній кількості медіа довкола, у швидкості «потоку інформації». Усі начебто довкола читають і дивляться, але, скоріше, це схоже на спринт. Як і численні челенджі – 10 книжок за місяць – це вже не читання, це спорт, щось ближче до того, як діти у молодшій школі мають прочитати кількість слів за хвилину. У такому підході немає місця для аналізу, осмислення, зрештою, для насолоди від прочитаного, лише сухе поглинання інформації. А читати має бути в кайф.

Як колись сказав польський поет Богдан Задура, має бути якась критична кількість книжок, які ми всі читали, фільмів, які подивились, і музики, яку послухали, потрібна для того, щоб порозумітись один з одним. І думаю, він має рацію.

– Як вважаєш, наскільки важливо основний базовий масив прочитати в дитинстві, коли все набагато краще карбується в пам’яті, а вже в дорослому віці тільки потихоньку кайфувати, чи все-таки цей процес мав би йти протягом усього життя?

Думаю, що література може однаково сильно вплинути як у дитинстві, так і в дорослому віці. Інша справа – наскільки ми такому впливові піддаємося. З віком з’являється більше прагматичності, підозри, скептичності, нас уже важче пробити. В кожному разі, зі мною – саме так. Прочитаному в юності вірилося безапеляційно, а зараз усе зважується. Попри те, я можу сказати, що свої найважливіші досвіди та життєві висновки я почерпнув з літератури.

Саме література вплинула на багато того, у що я вірю, сформувала моє бачення життя і погляди на ті чи інші речі, досить фундаментальні. Наприклад, «Володар мух» відкрив мені темну природу людини, змусив вперше подумати про цей чорний базис. У той час, як Бредбері сформував мій погляд на пам’ять про дитинство і зв’язок з ним. Маркес показав мені циклічну структуру світу та історії. І, звичайно, Курт Воннеґут – один з небагатьох, хто бачив світ таким, як він є, дивився на нього «тверезо та іронічно». І серед цих речей є такі, які я прочитав як у свідомому, дорослому віці, так і в юності.

З цього запитання виникає також інше припущення: дуже багато художньої літератури потребує певного досвіду, хоча б і того, який приходить з віком, – щоб бути зрозумілою. Є багато книжок, які я перечитував у різному віці, і вони завжди сприймались по-різному, наче читав їх вперше… В юності хотілося прочитати дуже багато, все написане, набрати максимум. А зараз не так. Зараз мені все частіше хочеться повертатися до тих книжок, які люблю найбільше.

– Ти є головним редактором видавництва «Вавилонська бібліотека», розкажи що це за ідея, які цілі, як ти став редактором.

Як видавництво «Вавилонська бібліотека» почала діяти у 2017-му, до того це був перекладацький проект – ми спільно з іншими українськими видавництвами, завжди різними, готували книжки. Це щоразу була перекладна література, витримки із світової класики ХХ століття. Проект виник на ґрунті читацького голоду, у 2013-му ринок пропонував надзвичайно обмежену кількість якісних перекладних книжок. Ідеєю проекту я поділився з моїм давнім товаришем Віктором Кімаковичем, згодом до нас приєднався Віктор Вінтоняк, а пізніше – юридична компанія «Моріс Ґруп», і фактично ми всі зараз і складаємо серцевину проекту.

Коли я готував перший проект у «Вавилонській…», то хотів створити книжку надзвичайно високої якості. Тоді ще не було сталої традиції оформляти дорослу, елітарну літературу  сильним візуальним рядом, а я вірив, що це гарна ідея. Моєю метою було створити зразкову книжку як приклад. Так з’явилася «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута. З того часу вийшло вже 10 книжок. Дві останні – «Серцедер» Бориса Віана та «Груповий портрет з дамою» Генріха Белля – ми робили як самостійне видавництво.

Сама ідея видавництва ґрунтується на переконанні, що найцінніші, найважливіші тексти в історії ХХ століття мали би бути доступними українцям. І це те, що ми робимо – перекладаємо американський та європейський «мастрід» і видаємо його в Україні.

– Про якісь результати, фідбеки скажеш? Знаю, що ви посилали Віана Ірені Карпі…

Можу сказати назагал, що ситуація з того часу, коли ми видали свою першу книжку, змінилася колосально. Тепер український ринок пропонує величезну кількість перекладної літератури, і дуже багато серед книжок зроблені уважно і якісно – маю тут на увазі переклад, редактуру, якість оформлення. Щодо відгуків на книжки «Вавилонської…» – вся наша команда задоволена: книжки приймають тепло, очікують новинок. У «Вавилонської…» існує певний статус, який мені дуже імпонує, і ми робимо все можливе, щоб зберегти його.

Так, я просив у Ірени поради щодо перекладача з французької для Віана, запитував, чи було б це цікаво їй. Вона зараз надзвичайно добре інтеґрована в українсько-французьке середовище, в т.ч. на дипломатичному рівні, і її поради були надзвичайно цінними. Ірена від пропозиції перекладу відмовилась через брак часу, та її порада надзвичайно допомогла. Ірена допомогла мені зорієнтуватися й обрати найкращих перекладачів для Віана.

Взагалі, у роботі «Вавилонської бібліотеки» я намагаюся бути дуже відповідальним. Ми працюємо лише з найкращими, не поспішаємо, уважно все опрацьовуємо. Як головний редактор, саме я відповідаю за всю виробничу частину: переклад, редагування, роботу з художником і назагал за те, як виглядає книжка.

– Ще хтось з відомих людей має ваші книги?

Можливо. В кожному разі, ніяких точних даних не маю. Мені радше б хотілося, щоб наші книжки були не так у відомих, як у багатьох людей. Добре, коли ті, хто є «лідерами думки», читають наші книжки. Саме вони в першу чергу – аудиторія тої літератури, з якою працює «Вавилонська бібліотека».

– Як проходить процес відбору? Це твій персональний вибір і пропозиція назагал всім засновникам, чи ви всі читаєте, обговорюєте і вирішуєте це серед засновників? Ви всі – любителі книги, чи є системники і бізнесмени, які займаються безпосередньо технологіями і розкруткою «Вавилонської бібліотеки»?

Звичайно, ролі розподілені. Я відповідаю за «ідейну» та естетичну частини, усім решта – юридичною, фінансовою та дистриб’юторською частинами – займається команда видавництва. Та, як би там не було, всі причетні до видавництва люблять читати, і саме цим ми об’єднані в першу чергу. І я певен, що саме тому в нас так добре виходить робити книжки. Ми любимо цю справу, любимо літературу і любимо читати. Це і бізнес, але, перш за все, це пристрасть!

Процес підготовки книжки триває надзвичайно довго. Між тим, коли ми приймаємо рішення попрацювати з тим чи іншим романом або з тим чи іншим автором і днем, коли врешті з’являється книжка, може минути понад рік. Вибір відбувається так: хтось з нас пропонує автора та роман, ми обговорюємо його, і якщо погоджуємо, то починаємо працювати над книжкою.

Моя частина роботи – найприємніша. Я комунікую з командою книжки і «веду» процес:  спілкуюся з перекладачем та редактором, обговорюю з ілюстратором візуальну концепцію, домовляюся за поліграфію. Спільно з ілюстартором ми обираємо папір та формат книжки. Це робота, в якій не буває нудно, це завжди цікаві і надзвичайні люди з дивовижними підходами і світами. Робота над книжками – це пригода!

– Наскільки, на твою думку, є сильними ризики комп’ютерних форматів і MP3-книг для паперових книг?

Думаю, це не ризик. Значно більший ризик – це відсутність традиції читання як такої. Згідно з одним із рейтингів, 52% українців не прочитали жодної книжки у 2017 році. Жодної! Важко повірити. А електронний формат тиражів не зменшує. Умберто Еко писав: «Вам не позбутися книжок», і, як на мене, він мав рацію. Як на мене, це одна з найчудовіших людських рис – любити процес, отримувати задоволення не тільки від того «що», але й від того «як». Саме тому досі люди слухають музику з платівок і купують книжки, бо процес має значення.

Паперова книжка – це стильно. Вона – жива, справжня, індивідуальна, особлива. Книжка на кіндлі – це лише текст, а надрукована книжка – це, окрім тексту, папір, колір, ілюстрації, вага, запах. Книжка – особливий об’єкт і, як би там не було, один із базових в історії цивілізації. Тому я вірю, що паперова книжка існуватиме завжди.

– Чи є книжка-мрія, до якої ти не можеш підступитися через високу вартість викупу прав на переклад і видання? Чи ви можете вже все?

Можна дістатися до всього, це залежить лише від наполегливості. Ціна також зазвичай не проблема – ліцензії на переклад, як правило, зафіксовані в спільному ціновому діапазоні. Хіба що латиноамериканці – Маркес, Кортасар – трохи дорожчі, але це також некритичні ціни, було б бажання. В кожному разі, вартість ліцензії – це не левова частка бюджету книжки, левова частка в Україні – це поліграфія.

Але в контексті цього запитання є інша перешкода – неможливо дістатися до прав, які вже продані іншому видавцеві. Насправді, досить багато книжок, з якими мені свого часу дуже хотілось попрацювати, хотілося, щоб їх видала «Вавилонська бібліотека», раніше за нас купували інші видавці. Так, наприклад, було з «1984» Джорджа Орвела, циклом романів Дугласа Адамсона «Автостопом Галактикою» чи «Осиною фабрикою» Єна Бенкса. Таких випадків буває досить багато. Приємно, коли книжка, за яку хотілося взятися, потрапляє до сильного видавця. Я, наприклад, дуже радий за «Нейроманта» Вільяма Ґібсона – чудове видання, прекрасний рівень. Але буває, звичайно, і по-іншому…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ