Ростислав Домішевський запам’ятався фанам як привітний, урівноважений, завжди спокійний чоловік, в голові якого народжувалися найдобірніші слова і найглибші ідеї «Скрябіна». Привітливість у ньому живе разом із замкнутістю, неймовірна працездатність – з любов’ю поспати. Від Ростика віє мудрістю і повагою. У 1998–1999 роках Домішевський, на думку деяких дослідників творчості «Скрябіна», був, фактично, серцем гурту…

– Зараз про тебе менше чути, як переживаєш певний відхід у тінь?

То не зараз – я практично покинув публічну площину 2002 року, коли пішов зі «Скрябіна». Це була необхідність. Спробую коректно пояснити. Я по-справжньому люблю і ціную всьо то, шо ми робили з Кузьмою і Шурою. Але останні місяці нашого існування як групи були вкрай неприємними, було забагато бруду і розчарувань. Я пішов тихо, без прес-конференцій і заяв, бо довелось би той бруд і розчарування виносити з хати.

Але та, як ти кажеш, тінь у результаті виявилась настільки комфортним станом, що я тепер тридцять разів подумаю перед тим, як знову погодитися на життя «on air».

– Наскільки корисні для артиста потужні старти, що дають перевантаження славою, а від чого варто уберегтись?

Якщо ти артист публічний, якщо тобі для творчої реалізації потрібна сцена і публіка, ти приречений добиватися слави, бо то твій найцінніший товар на цьому базарі (усміхається). І тут вкрай важливо бути освіченою людиною, бо тільки це тебе врятує від зіркової хвороби. Треба читати і займатись самовдосконаленням. Мудрий і освічений, ти не станеш задирати носа через то, шо тебе показують по тєлєку, а відповідно, залишишся собою і продовжиш творити і розвиватися. Бо інакше ти просто перестанеш бути цікавим!

– Ти зараз певною мірою стоїш осторонь від ярмарку марнославства українського шоу-бізнесу. Світити обличчям на всіляких заходах додає певної капіталізації бренду. Чи для тебе є щось важливішим, що саме?

Все правильно, тусовка це – важливо, але, на щастя, у мене нема необхідності підвищувати капіталізацію. Мене добре знають ті, хто знає, і мені цього вистачає. Тобто – от просто вистачає. І ти правильно вловив – для мене надзвичайно цінним є мати більше часу для себе, для життя. Я люблю річку, ліс, город і садок у селі. Ти би бачив, який крутий деревовидний піон я посадив перед хатою! У паузах між проектами я люблю на пару тижнів поїхати з Києва на Західну до друзів і родини. Якраз цей час для мене найцінніший і найважливіший.

– Плануєш повернутися на сцену?

Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани (сміється). Нє, сцена – нє, за кулісами затишніше.

Якщо про творчість, то не планую, а просто хочу написати нових пісень. Є пара заготовок. Але то вже інша парафія. Бо писати – то не така проста історія, принаймні у мене. Це своєрідний, дуже специфічний стан. Пишеш не ти. Ти є просто медіатором між «хмарою», де зберігається інфа, і «землею», де споживають те, що тобі довірили передати.

– Які слова, навіть неприємні, ти про себе чув?

Дивне питання, не впевнений, що я його зрозумів, але, можливо, в цьому і прикол.

Як про кожну людину, про мене різне говорять. Так влаштований світ і люди. Для всіх добрим не будеш. Так, здається, кажуть?

Надзвичайно неприємні речі на свою адресу я чув від, скажімо так, близької людини і її родичів. Це були незаслужені образи і несправедливі звинувачення. Наприклад, у зраді. Деякі інші інсинуації. Чув про себе і відверту брехню. Але я раджу спокійно до цього ставитись, бо брехня не має сили. Особливо, якщо спокійно ставитись. Брехливе слово не може поранити! Хіба того, хто на тебе бреше, але то вже не наша компетенція (усміхається).

Ті, хто добре знає мене і мою творчість, люблять і цінують. Відповідно і висловлюються. Я дуже за то вдячний! Ну, і я намагаюсь бути коректним з людьми. Ясно, ситуації бувають різні, часом емоції заважають бути розсудливим. Особливо, коли стикаєшся з тупістю і несправедливістю. Любив раніше обматюкати даішника на дорозі, потім їхав і переживав: нащо я це зробив, який в тому був сенс?! Він то і так ніфіга не зрозумів, а тепер ображається на мене. Останніх два роки  того нема, дякую реформаторам за мою чистішу карму (сміється).

– Чи повинен артист розривати себе вдрузки на сцені, чи важливіша все-таки естетика, на твою думку?

Слухай, ну то залежить від образу, від ідеї перформансу. Але яка би не була ідея чи, як ти кажеш, естетика, навіть якщо то не треба показувати нагору, всередині артиста має горіти вогонь! Очі мають горіти! І то має обов’язково бути чесно! Тільки чесно! Підігрування, загравання з публікою – це фігня. Тобто якщо ти не відчуваєш, що от зараз треба розтрощити гітарою барабани, але робиш то, бо хочеш викликати емоції в людей, – це фігня. Це не працює. Якщо ти не маєш потреби говорити з публікою, але говориш, бо «треба налагодити конект із залою» бла-бла-бла, – то не лабає. Не буде конекту. Тільки справжній піт! Чесний! І таки-так – найбільше людей вставляє, коли артист на сцені скаче і пітніє!

– Що ти відчуваєш під час пікових моментів на виступі, можеш описати емоцію?

Коли тобі добре пішло і ти бачиш, відчуваєш, що люди з тобою, – ти летиш! І тебе несе! Важливо, щоб політ був все-таки керованим. Щоб тебе не занесло (сміється).

– Чим теперішнє покоління музикантів відрізняється від попередніх і яким, на твою думку, буде наступна генерація?

Мені здається, нічим. Артист завжди є частиною того соціуму, в якому живе і для якого творить. Тому, як і раніше, артисти – це просто дзеркало, в яке людям хочеться дивитись. Тому тут все без змін. Інша справа, що змінилося суспільство. Порівняно з недавніми часами, стало трохи більше здорового і часом нездорового цинізму. Такими стали і музичні відображення. А ще освіченість молодшого покоління збільшує толерантність, тобто трохи менше агресії, більше арту. Принаймні оце я бачу в усіх тих бородатих підлітках на сцені і на вулиці (сміється).

– Патріотизм – це данина чи подарунок, податок чи прояв любові?

Ого ти завертаєш! Я так не думаю. Але якщо податок – це антагонізм до любові, тоді влучніше любов, ясно. Патріотизм буде податком у тоталітарній системі, ти це маєш на увазі. У національній системі податок і любов – тотожні! Патріотизм – це важка робота заради спільної доброти. Це самопожертва, коли треба, до смерті. Патріотизм – це чітке розуміння, що якщо ти не об’єднаєшся з однодумцями і не навалиш рагулям, то будеш жити в рагульній країні.

З того, що я бачу навколо, ми – ще слабо патріотична країна. Для того є об’єктивні пояснення і причини. Але нема жодної причини, чому би ми не мали це міняти. Патріотизм і національна влада в національній державі – то єдиний шлях до законності, добробуту і розвитку. Але патріотизм – це чеснота освіченого народу. Тому нам надзвичайно потрібні освітні проекти на всіх рівнях, на всі теми.

– Як ставишся до монетизації музики? Де є межі бізнесу і світлої енергії? Де може бути перебір?

Ти правильно ставиш проблему. Межа – штука індивідуальна. Все залежить від твого особистого ставлення. Інша справа – культура ведення бізнесу, будь-якого. Музичний бізнес – не виняток. Дрова теж можна продавати чесно і нечесно. Тобто маємо два виміри.

Отже, перший – держава і закони. Це має працювати автоматично, і автор чи музикант має автоматично отримувати належне. За законом! Обов’язково! Один мій колега, український музикант, розповідав історію, як польська авторська агенція сама знайшла його в Україні і заплатила «штукарік» євро за співавторство пісні на території Польщі, в той самий час за українським агентством йому треба було самому ганятись. І це факін гімно! Зрештою, у нас намахують всіх, музиканти ще не в найгіршому становищі, але ж.

Другий вимір – чи треба продавати творчість, чи нє. Про це в далекому 97-му стосовно групи «Скрябін» я висловлювався так: це добре отримувати гроші за то, шо робиш таку музику, яку робиш. І недобре робити музику спеціально, щоб отримувати за то гроші. По 20-ти літах можу додати: є жанри, де це правило можна не застосовувати. Наприклад, цирковий оркестр (сміється).

– Якби в тебе була машина часу, які роки у музиці ти хотів би повернути в моду?

З 1970 по 1987 роки. А якщо по-філософськи – я би хотів, щоб повернулися часи, коли регулярно народжувались великі групи чи музиканти, народжувалися в плані релізу. Які нові імена ми відкрили за останніх 20 років? По-справжньому, нове звучання і т.д.? Останньою такою зіркою був Курт.

Я не в плані претензії. Я розумію, що є об’єктивні причини і логічні пояснення того стану речей. А для резюме під великою дискусією про закономірності розвитку музичної індустрії можна згадати американський  проект «Blue Man», подивитись їхнє прем’єрне шоу. Хто не в курсі – познайомтеся з творчістю, це дуже весело, не пошкодуєте.

– Яку музику ти слухаєш сам, ходиш на концерти?

Мій найулюбленіший концерт на сьогодні – горобці і солов’ї навесні (сміється).

То, видно, вже вік, але слухається вся хороша музика. Від Чака Бері до тих же бородатих підлітків, яких навіть назв вже не можу запам’ятати. Можу в машині слухати під снігопад у пробці «Лускунчика» ЧайкА або «Air».

До речі, дуже прикольні є з Франика чуваки – «Пацики». Не то, шо я їх слухаю, але маса задоволення від їхніх живих виступів – пару разів попадав.

От збираюсь на найближчий конц «The Вйо» в Києві. Зі скрипом у серці довелось пропустити «Depeche Mode». Не можу забути сольники Гехена і Лєні Кравіца в Палаці спорту.

Вся польська музика 80-х – як рідна: українського року і попу як таких тоді ж не було.

Колись давно була модною рок-енциклопедія. От відкрити, тицьнути практично в будь-яку назву – і то воно (сміється). Але, звичайно, є «стовпи». Це, однозначно, «Pink Floyd», «The Who», David  Bowie, «The Cure», «Depeche Mode», «U2», «Nirvana», «Joy Division» плюс «New Order» і всьо, шо навколо цього.

– Хто і що тебе надихає?

Завжди і назавжди – спілкування з друзями і подорожі.

– Найкраща цінна порада, яку тобі дали стосовно творчості? Хто це був?

Юлія Лорд якось мені зауважила, що треба обережно з текстами, бо вони можуть програмувати потім події у твоєму житті. А я ж люблю побавитись з неоднозначними метафорами на зразок «най цілий світ пропаде / я пожити хочу сам» і т.п. Після цього я став обережніше вибирати висловлювання і моделі ситуацій. Хоча, знову ж, – пишеш, і ніби тебе щось несе, я не думаю, що автор аж настільки автор – всі ці думки й ідеї прилітають звідкись зовні, з якоїсь підсвідомої глибини. Справжнє натхнення – як медитація: важко пояснити, чому і звідки раптом прийшли слова.

– Як ти налаштовуєшся на виступ, що може тебе обламати?

Я мушу мати чіткий план, як починати. Початок виступу – це як зліт літака, треба розуміти, як підняти ту махіну на курс! Ну, і завжди треба мати шось на непередбачений «провисон». Якщо підготовлені ці аспекти, то обламати не може вже нічо і ніхто. Навіть технічні проблеми з апаратурою.

– Ти якось прогнозуєш свої стратегії і тактики в розвитку того, чим займаєшся? Що для тебе важливо і що недопустимо?

Стратегія і Ростик – це паралельні лінії, які не перетинаються! Все завжди спонтанно й інтуїтивно. Чомусь. А важливо отримувати задоволення від того, що робиш. Неприпустимо обманювати людей. Особливо бридко, коли це роблять свідомо.

– Третій рік війни… Що для тебе прояснилось, а що викликає нерозуміння чи спротив?

Третій рік?! Важко сказати, котре то вже століття! Єдине, що прояснилось, – це як працювали механізми громадянської війни початку минулого століття і т.п. Тобто всьо то, про що читалось у книжках з історії, отримало фізичний, дійсний вимір.

– Що має бути в тексті, аби він став піснею?

Якщо в просто вірші може і не бути хука, словесно-смислового гачка, то в тексті це просто обов’язково. Ну, і яскравий вислів, який треба поставити на приспів. Плюс то всьо вкупі фонетично має лабати з мелодією. Це в україномовній традиції написання.

Хоча і це все дуже умовно й індивідуально. Для талановитого твору нема правила побудови. Часом, навпаки, навмисно зробиш косо-криво, а воно чіпляє. І знову ж – це ілюзія, що ми пишемо. Натхнення – це магія.

– Знаю, ти не з тих, хто кидає понти, хоча з твоїми заслугами багато хто вже би задер носа. Що допомагає залишатися «живим»?

Я не знаю, які в мене заслуги. Писав пісні, щоб отримувати задоволення. Виявилось, що ще комусь це подобається, – взагалі кайф.

– Які виступи для тебе є табу?

Я не граю на сцені останніх 15 років, тому це питання для мене неактуальне. Але якщо говорити на цю тему – неприпустимо підтримувати своїми виступами відверту муйню – чи то політичну, чи комерційну. Тобто артист має цинкувати за сенсами, які вкладає організатор у концерт. Треба, наприклад, розуміти мотиви і знати позицію чи справжню діяльність політика, якщо це на підтримку політика. На жаль, у моєму випадку це вже гіркий досвід. Але хочеться, щоб музиканти вчилися на чужих помилках, не повторювали їх. Бо, по-перше, гроші – це не найголовніше, а по-друге, їх можна заробляти розумніше.

– Вітя Цой більшість своїх пісень фактично списав у відомих західних виконавців, тим не менше, він був певний час знаковим явищем. Постмодернізм чи порушення авторського права? Взагалі, давай зараз поговоримо про авторське право на творчість у колишньому «совку» і теперішній Україні. Наскільки ти цьому надаєш значення, коли на торентах скачують музику безкоштовно, в тому числі і твою?

Цой з продюсером списали так, що їм і пред’явити важко! (Сміється.) Ну, плюс у нього все-таки є талановитий поетичний «замєс», там багато авторської роботи. Чи я щось не знаю?

Вище я вже зачепив аспект функціонування авторських агенцій в Україні. Тут, звичайно, бардак повний. Злочинний бардак! Інспірований самою так званою державою. Проблема в тому, що в нас державні інституції ще років 20 тому підмінили фактично організовані бандформування, які використовували в тому числі яку-не-яку шоу-біз індустрію для збагачення. Тут так само, як і в інших галузях, – нічого нового я не сказав. У тотальній змові всі, хто працював у держсистемі.

Потроху зараз ситуація змінюється. Дуже помалу, але процес іде. Основне скажу ще раз: ключову роль має відігравати держава як арбітр і гарант законності та справедливості. Мають бути прості й прозорі механізми реєстрації авторства і відрахувань за його використання! Грубо кажучи, сторінка в інтернеті, де ти можеш онлайн відслідковувати надходження коштів за твою фотку, пісню чи оповідання. І це має бути обов’язково! І в цьому процесі можна витримати інтереси всіх: і авторів-артистів, і видавців, і покупців-слухачів.

Ну, кожен може собі дозволити заплатити дві гривні за закачування пісні, правда? Наприклад. Це ніби і невеликі гроші. А зміниться економічна реальність, виросте добробут, гривня, і це стане достойним доходом. Я би і зараз не проти отримати хоча б по 50 копійок за скачування пісні, де я автор чи співавтор. Це і в такому вимірі досить достойний дохід – важко сказати, скільки мільйонів разів люди прослухали той же «Танець пінгвіна». Це надзвичайно важливий момент для нормального розвитку музіндустрії! Практично фундаментальний!

– Вже класичне запитання: що порадиш почитати, послухати, подивитися нашим читачам? Можна і з новинок заходу, і з української класики. Все ж таки уподобання дають уявлення і про тебе.

Треба читати Жадана, Іздрика, Полежаку, Забужко, всіх наших, кого знайдете! Треба читати і слухати все українське, складати свою думку про це.

З великим задоволенням прочитав переклад братів Капранових відомого «Криголама» Суворова. Дуже класний переклад! Звичайно, українські видання купувати часом важко. Таке враження, що вони з золота зроблені! Але треба це робити, хоча б час від часу. Не минайте книгарні! Наша українська сучасна культура робить нас українцями набагато більше, ніж борщ і сало!

Більше всього читаю останнім часом історичної читви, не тільки друкованої. Дуже вже хочеться предметно розібратись, як і коли ми вляпались в цю довбану дружбу з московітами. З останніх прочитаних, наприклад, докладна історія міста Біла Церква.

А ще на столику біля ліжка вже з місяць лежить «Порно» Ірвіна Велша польською. Якраз нарешті погода читальна встановлюється, так шо візьмусь.

– Досвід на що б проміняв?

Якийсь життєвий досвід у мене чомусь не відкладається, цілий час по граблях ходжу в деяких питаннях! (Сміється.) А от чисто прикладний, наприклад, як робити хорошу горівку чи квасити смачну капусту, ні за які гроші не віддам!

– Роблення чи творення будь-чого для тебе є…

…Задоволенням! Поки не знайду, в чому тут може бути сатисфакція, – не буду робити!

– Розсудливість і спонтанна емоційність мають у твоєму житті правильні місця чи то є некеровані тобою стани?

Точно некеровані. Я і розсудливий чисто спонтанно! (Сміється).

– Знаю, що ти був модником, це любов до стилю чи бажання бути помітним?

Я в 17 років ходив по Новояворівську в капелюсі, довгому плащі і білих кедах. Треба розуміти, шо це був 1988 рік, застойний сірий «совок». Я такі прикиди бачив по польському тєлєку в кліпах. Ну, і вийшло, шо це прикольно, бо тебе швидше помічають і надовго запам’ятовують. (Сміється.) Ну, плюс капелюх – це класика, це нарядніше, ніж краватка! Одяг – це так само поле для самовираження, не можна цим нехтувати!

– Поставлю тобі болюче питання… Кузьми вже нема… За чим шкодуєш? Якби міг щось змінити, що саме?

Ти собі не уявляєш, наскільки це боляче. Те, що він пішов так рано. Мені здається, що якраз попереду був час його справжнього тріумфу. З того, що розповідають наші спільні друзі (бо ми так і не спілкувалися з 2002-го), я розумію, що Кузьма в останні роки свого життя тут став по-справжньому вільним від своїх комплексів і страхів, остаточно розібрався в собі і людях.

Історія така штука, що не знає слова «якби». Але якби все-таки я не погодився виконувати функції директора… Це була наша помилка, яка в результаті вбила дружбу. Хоча, видно, така була дружба, але тим не менше.

А ще, якщо б я міг щось змінити, я би поміняв голови програмним директорам наших так званих радіостанцій. У радіоефірі незаслужено мало пісень групи «Скрябін» і Кузьми. Всі ці дяді і тьоті слабо усвідомлюють, чим для сучасної музичної укркультури є група «Скрябін»!..

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ