Режисер: Саймон Стоун

У ролях: Лілі Джеймс, Джонні Флінн, Рейф Файнс, Кері Малліган, Кен Стотт

Як доторкнутися до вічності? Питання, на яке прийнято шукати відповіді у поетів і філософів, має нібито куди більш приземленого адресата – археологів. У матеріях простих, на зразок піску і ґрунту, вони шукають пам’ять і маленькі сліди великого часу.

З ліричним трепетом режисер Саймон Стоун підійшов до подій, що трапилися на порозі Другої світової війни. Розкопки англосаксонського поховання в Саттон-Ху в графстві Саффолк знайшли відбиток в експозиції Британського музею і купі документів. Але, як і завжди, коли мова заходить про історичне, не варто вимагати від кінематографістів голої правди.

«Розкопки» – свого роду кінематографічна поема про землю, заснована на епохальній важливості відкриття. Голоси дзвенять у нескінченному обрії поля: вдова Едіт Прітті (прониклива Кері Малліган) бреде до курганів з землекопом Безілом Брауном (строгий Рейф Файнс). Вона вірить не тільки в науку, а й у свою інтуїцію: розкопки неодмінно варто почати тут. Тепер не секрет, що передчуття Едіт не підвело. Велике починається з малого, мов кола на воді: потривожений ґрунт приверне увагу впливових діячів науки з Британського музею – всі вони стануть учасниками неспішного танцю навколо артефактів, які дрімають під товщею землі.

Головна інтенція фільму – вібруюче передчуття майбутнього звершення: ще трохи – і вдасться потримати вічність у долоні. Спочатку здається, що заможна леді з тягою до відкриттів і заритими глибоко почуттями знайде свіжий подих вітерця у спілкуванні з Брауном – знавцем і самовідданим археологом-самоучкою, але не професором і вченим. Проста за римою метафора, що нагнітається близькістю землі для Едіт: вона смертельно хвора і, перш ніж упокоїтися, сподівається залишити пам’ять про себе. Між ними дійсно дихання перестане бути рівним, але не так, як можна було очікувати від костюмованої драми: почуття залишиться лише передчуттям. Поступово пастораль Саффолку заповнюють інші особи: Пеггі (трепетна Лілі Джеймс) і племінник міс Прітті Рорі (персонаж Джонні Флінна) – вже між ними промайне заряд електричного струму, але, знову, не настільки однозначний. Його чекає авіація, війна і громадянський обов’язок, її – обов’язок подружній: чоловік Пеггі Стюарт (Бен Чаплін) теж працює на цих розкопках.

Руки, забруднені в землі, обвітрені від роботи в полі щоки, неохопна далечінь і іскристі очі – у вимові і формі відчувається хода іншого співака моментів, Терренса Маліка, однак у фільмі Стоуна немає ні піжонства, ні епігонства. Для розмови про вічне так чи інакше доведеться відірватися від землі, нехай в ній і криється найголовніше. «Розкопки» в чомусь хоч і не позбавлені англійської манірності, але старанно уникають конкретних пасажів і ведуть за руку кудись у далечінь, в товщі інших мистецтв. В голові нав’язливо крутиться: «Висловлена думка ​​є брехнею». У переказі чутливість, що відчувається у фільмі, перетворюється на набір скупих банальностей: люди, які торкнулися крупинок вічності, дивляться навкруги, мовчать і дивляться один на одного чи то з ​​радістю, чи то, навпаки, з потаємним смутком. А якщо і говорять, то про швидкоплинність часу і багатство моменту, який ляже в землю крихітною монеткою. Всім їм доведеться застигнути: земля, на відміну від води і вогню, не терпить поспіху, тут немає ні початку, ні кінця, лише протяжність миті.

«Розкопки» – чарівне і п’янке красиве кіно про час, де приземлене стає метафізичним. Пластика моменту, зображеного в кадрі, фактура осіб та відбиток їхніх очікувань народжують віршовану гармонію мови, ритму, сюжету. Трохи шкода, що «Розкопки» вийшли тільки на Netflix і не побачать екранів кінотеатрів – заради фільму хочеться зупинитися і піддатися чарам ескапізму.

ФЕЛІНСЬКИЙ