Враження від країни. Вже після перетинання кордону стало зрозуміло, що ми в європейській країні, яка цінує свою національну ідентичність. Попри вікна пробігали доглянуті оселі з обов’язковими красивими брамами, що можуть бути в місцевих мешканців дорожчими за їх житло. Наш автомобіль навіть у найстрімкішій гірській місцевості весь час біг по чудовій дорозі, що нагадувало нам про членство Румунії в Євросоюзі, і лише румунські митники в шапках-вушанках воскрешали в пам’яті наше спільне минуле у соцтаборі.

Столиця Мараморощини Бая-Маре зустріла нашу делегацію яскравими різдвяними вогнями. У місті ми побачили як бездоганно відреставровані пам’ятки історії та архітектури (як-от дзвіниця святого Стефана) і Центральний арт-музей, так і будівлі спадщини часів правління Чаушеску. Над містом височіла і величезна промислова труба, яка дала нам можливість зрозуміти, що гірнича та металургійна галузь в Бая-Маре добре розвинена. Але не було помітно хаотичної забудови, як у нашому Івано-Франківську. Крім того, поїздка показала, що нам є що запозичувати у наших сусідів у справі популяризації своєї країни. Адже румуни спромоглися навіть з Веселого цвинтаря зробити принаду для туристів.

Румуни нас дуже гостинно зустріли, і я зрозумів, що не лише українці завжди дуже раді гостям. У перший же день ми стали свідками відкриття нової різьбленої дубової брами Бая-Маре, яку посвятив священик і відкрив міський голова, який був перев’язаний, як Наполеон, стрічкою національних кольорів Румунії. До речі, треба віддати належне патріотизму румунів. У ці святкові дні вони масово ходили зі значками чи кокардами з зображенням державного прапора.

Влада, та й прості люди, під час заходів були одягнуті в національний одяг, овечі кожухи і каракулеві шапки (а-ля шапка-пиріжок часів генсеків СРСР). Румунські жінки по селах продовжують вдягати хустки, які, подейкують, виробляють аж в Японії. До того ж за три дні перебування в Румунії – в готелі, кав’ярні, на вулиці, в телевізорі і загалом всюди – ми чули гарну румунську національну музику. І ніхто з місцевих не вимагав, щоб грали «Господа офицеры» чи щось подібне.

А яке яскраве свято на нас чекало на другий день, коли в Музеї дерев’яної архітектури (щось подібне на музей в с. Крилосі) розгорнулася різдвяна феєрія! У традиційних хатинах розташувалися громади області, які на чолі з примарами колядували і пригощали смачнючими традиційними різдвяними наїдками всіх гостей. (Чому б і нам не оживити так свій музей?)

Під час офіційних заходів захотілося навіть трохи позаздрити румунській владі. Жоден офіційний захід не починався вчасно, ніхто владу не критикував публічно, та й вона поводилася надто впевнено, спокійно і неквапливо. Румунські можновладці знайшли навіть час зустрітися з людьми, яким понад 100 років. Економіка росте, війни нема, з корупцією борються уже давно… Як в тій румунській пісні, що триває довго і поступово набирає обертів. Куди ж їм, румунам, зрозуміти наш хаос влади!

Мабуть, для нашої країни, що прагне потрапити в Євросоюз, досвід Румунії неоціненний, бо виглядає, що ця країна за останні роки не тільки не втратила національної ідентичності, але й змогла покращити соціально-економічне становище своїх громадян.

Українська Румунія. На зворотному шляху ми з цукерками «Рошен», які знайшли на рецепції в готелі, заїхали в українські села в районі Сигіту (в окремих громадах число українців там сягає 95%). Ми їхали, щоб передати українській діаспорі зібрані івано-франківцями з ініціативи п. Віталія Кодрі книжки та диски з сучасною музикою.

Дорогою ми переживали, що зустрінемо українців, які втрачають своє національне обличчя. Так, в українських селах функціонують лише початкові українські школи, є один український ліцей імені Т. Шевченка, українську мову і літературу вивчають тільки у вишах Бухареста і Клуж-Напоки. Але в селі Кривий (Репедія) ми побачили український Будинок культури і зустріли п. Василя Поповича, який проводить потужні гуцульські фестивалі, організовує мистецькі пленери, видає просвітницьку літературу для українців.

На жаль, гроші, які виділяє на підтримку національних меншин Бухарест, рідко доходять до українців на місцях. Однак в українських селах, де ми були, люди говорять українською, і на вулиці бабця там з вами, як і в нас, привітається «Слава Ісусу». Бачили ми на Мараморощині і збережені стародавні українські церкви. Так, в с. Поляни збереглася церква, яку почали зводити ще в 1598 р.

Не мені оцінювати, чи достатньо Українська держава допомагає нашій діаспорі. Але коли наш автомобіль вже стояв на мості через річку Тису в черзі на переїзд на український бік і ми розглядали трухляві поручні ще австрійського моста, попри які перебігали наші «човники» з товаром, я потішив себе тим, що українці Мараморощини, незважаючи на невелику підтримку з боку Української держави, тримаються добре і ще для нас можуть багато в чому бути прикладом.