Сильна духом Лілія Токарик з села Креховичі Брошнів-Осадської ТГ, незважаючи на інвалідність, ні на хвилинку не розлучається з вишиттям. Будучи ще студенткою, дівчина отримала травму спинного мозку в грудному відділі, з того часу не ходить, повідомляє “Галицький кореспондент”.
Лілія Токарик розповіла, що з самого дитинства була активною, багато читала. А в сільській бібліотеці працівники навіть жартували, що сім’я Токариків перечитала всі наявні книги.
Після закінчення школи Ліля вступила в університет на психолога. Але, на жаль, після першого курсу дівчина потрапила в дорожньо-транспортну пригоду. Тепер пересувається за допомогою інвалідного візка. Так, життя її кардинально змінилося, вона так і не продовжила навчання. Натомість почала вишивати. Каже, цим заняттям підтримує себе морально, саме вишивання додає їй щодня стимулу завершити ту чи іншу роботу, яку вже розпочала.
Майстриня говорить, що будучи школяркою її навчила вишивати бабуся Катерина, яка з матір’ю дівчини чітко контролювала процес роботи Лілії. Їй, як то кажуть, не дозволяли халявити, а вимагали вишивати ідеально, щоб і з лицьового боку, і з виворіту робота була виконана ідеально.
Нині дівчина, крім вишивання образів, рушників весільних та церковних, фелонів для священників, виготовляє також прикраси з бісеру – гердани. А ще вміє зробити і ялинкові бісерні прикраси.
Вишивані роботи Лілії Токарик відомі й за межами села. Отримує замовлення з різних областей України, а деякі вироби вже передані в Чехію та Португалію. У розмові Ліля наголосила, що особливо стали популярними гердани. Раніше попиту на них великого не було, а зараз жінки найчастіше замовляють собі такі прикраси з бісеру.
Зараз вишивальниця працює над весільним рушником для дівчини-захисниці, яка нещодавно повернулася з російського полону.
Коли спілкуєшся з Лілею, то її щирість, відвертість і душевну чистоту неможливо не помітити. У своїх 34 роки Лілія мріє знову ходити. Каже, цікавилася, що у Польщі лікар розробляє методику операції саме таких травм, як у неї. Дівчина вірить, що в майбутньому знову стане на ноги.
“Вишивання – це моя розрада, – каже Лілія Токарик. – Знайомі дівчата мені телефонують, але я розумію, що в них сім’ї, інколи й часу їм бракує на спілкування. Я практично нікуди не виходжу, тож мої вироби залишаються для мене щоденною віддушиною”.
Мар’яна ЛОКАТИР
До теми: Прикарпатка на городі вирощує понад тисячу різних квітів